Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Він не зрадіє, — сказав Далінар. — Ти ж йому до душі.

— Так, і це одна з його найкращих рис, — погодився Дотепник. — Хоча наш король має й інші чесноти: він платить мені, частує делікатесами з власного столу та дає змогу насміхатися над своїми приятелями. Але, на жаль, космер важливіший за дармові харчі. Стережися, Далінаре. Життя сповнюється небезпеки, і ти в самому її епіцентрі.

Дотепник коротко кивнув на прощання та гулькнув у ніч. Він натяг на голову капюшон і розчинився в темряві.

Князь знову взявся до вечері. «На сьогоднішньому бенкеті Садеас планує якесь викриття, хоч я й не знаю, про що саме йдеться». Дотепник рідко помилявся, але людей дивував майже завжди. Невже той справді кудись зібрався? А чи наступного ранку, як завжди, виявиться на місці, шкірячи зуби зі своєї витівки над Далінаром?

«Ні, — подумалося йому, — Дотепник не жартував».

Він жестом підкликав мажордома, вбраного в чорне та біле.

— Пришли сюди мого старшого сина.

Служник вклонився й відійшов. А Далінар мовчки доїв свою порцію, час від часу поглядаючи на Садеаса й Елгокара. Оскільки ті вже попідводилися з-за столу, до них долучилась Ялай — дружина великого князя. То була жінка з розкішними формами, яка, подейкували, фарбувалася. Це свідчило про наявність у родоводі чужоплемінних домішок, адже волосся справжніх, чистокровних алетійців ніколи не потребувало жодних хитрощів. А от сторонні гени зазвичай пробивалися волосинами іншого кольору. За іронією долі, змішане походження значно частіше спостерігалося між світлооких. Темноокі майже не шлюбувалися із забродами, однак провідні алетійські династії нерідко потребували союзницької чи фінансової підтримки з-за кордону.

Упоравшись із вечерею, Далінар перебрався з-за столу на острівець. Флейтистка все ще награвала свою меланхолійну мелодію. Виходило цілком пристойно. За якусь мить на королівський поміст ступив Адолін. І поспішив до Далінара.

— Батьку, ти посилав по мене?

— Залишайся поблизу. Дотепник нашептав мені, ніби Садеас збирається здійняти сьогодні довкола чогось велику бучу.

Княжич спохмурнів:

— Тоді нам час іти.

— Ні. Дочекаємось кінця цього спектаклю.

— Батьку…

— Але я дозволяю тобі підготуватися, — тихо додав Далінар. — Про всяк випадок. Ти запросив на нинішній бенкет офіцерів із нашої варти?

— Так, — відказав Адолін. — Шістьох.

— То передай, що я запрошую їх далі, на монарший поміст. А що з королівською гвардією?

— Я подбав, щоби серед цієї зміни охоронців острова було й кілька людей з-поміж найвідданіших тобі, — він кивнув у бік зануреної в темряву місцини обіч бенкетного басейну. — Гадаю, варто розмістити їх там. Це дасть нам добру можливість для відходу на той випадок, якщо король звелить тебе арештувати.

— Я й досі вважаю, що до такого не дійде.

— Не зарікайся. Зрештою, сам Елгокар і дав дозвіл на це розслідування. Його параноя все прогресує.

Далінар оглянувся на короля. Останнім часом той майже не скидав Сколкозбруї, хоча саме того вечора її не надяг. Здавалося, він постійно на нервах: раз по раз позиркує через плече, а очі метаються то в один бік, то в інший.

— Сповісти мене, щойно ті хлопці займуть позицію.

Адолін кивнув і швидко подався геть.

За цих обставин Далінар не мав жодного настрою провадити світські бесіди. Але й стовбичити самому, наражаючись на здивовані погляди, теж був не вихід, і він попрямував туди, де біля головного багаття великий князь Гатам саме бесідував з невеликою групкою світлооких. Ті кивнули йому, щойно Холін приєднався до гурту: як би вони не ставилися до нього загалом, а все ж ніколи б не відмовилися скласти йому компанію на королівському бенкеті. Чинити так з людьми його рангу було просто не прийнято.

— А, ясновельможний Далінар, — мовив Гатам у своїй вкрадливій, надміру люб’язній манері. Цей довгошиїй стрункий чоловік був убраний у схожий на мантію сюртук поверх зеленої сорочки з рюшами, а його горло обмотував шовковий шарф того ж кольору, але темнішого відтінку. На кожному з пальців князя пишалося по тьмяно-блискучому рубіну, частину Буресвітла якого відібрали за допомогою спеціально виготовленого фабріала.

Четвірка Гатамових співрозмовників складалася із двох дрібномаєтних світлооких і незнайомого Далінару приземкуватого подвижника в білій мантії. А останнім був натанець у червоних рукавичках — із блакитнуватою шкірою та білим, як сніг, волоссям, два пасма якого були пофарбовані в темно-червоне й косицями звисали донизу по боках голови. Заїжджий вельможа, котрого Холін уже зустрічав на бенкетах. Як же це його звали?

— Скажіть, ясновельможний Далінаре, — звернувся Гатам, — ви уважно стежите за протистоянням між Тукаром та Емулом?

— Це якийсь релігійний конфлікт, адже так? — запитав Далінар. Обоє належали до королівств макабакі на південному узбережжі, де жвава торгівля приносила чималий зиск.

— Релігійний? — озвався натанець. — Ні, я б не сказав. В основі будь-якого конфлікту лежать економічні причини.

«Аю-нак, — згадав Далінар, — ось як його звати». Той говорив із легким акцентом, надміру розтягуючи свої «а» та «о».

— За всіма війнами стоять гроші, — вів далі Аю-нак. — А релігія — це лише виправдання. Чи, радше, привід.

— А між ними є якась різниця? — пустив шпильку подвижник, вочевидь уражений тоном натанця.

— Звісно, — відказав той. — Виправдання знаходять після того, як справу зроблено, а привід підшукують наперед.

— А я б сказав, що привід — це коли посилаються на те, чому й самі не ймуть віри, Нак-алі, — звертаючись до Аю-нака, Гатам вживав цю шанобливу форму його імені. — А от у виправдання все ж вірять.

Звідки такий пієтет? Йому не інакше, як чогось треба було від натанця.

— Хай там що, — мовив приїжджий сановник, — а ця конкретна війна ведеться за контроль над містом Сесемалекс Дар, яке емулі проголосили своєю столицею. Це процвітаючий центр торгівлі, і тукарі хочуть прибрати його до рук.

— Чув я про Сесемалекс Дар, — озвався Далінар, потираючи підборіддя. — Кажуть, місто просто приголомшує. Його звели в розколинах у камені.

— Усе правильно, — підтвердив Аю-нак. — Тамтешній камінь має особливу структуру, яка не перешкоджає відтоку води. І задум зодчих справді вражаючий. Це, поза сумнівом, одне з Міст зорі.

— Моя дружина мала би що сказати про це, — зауважив Гатам. — Вона їх саме вивчає.

— Архітектурний