Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бургомістр скосив на мене очі й трохи насупився.
— Ти хочеш, щоб тебе посадили?
— Не дуже, — визнав я.
— Тоді можеш іти коли забажаєш, — відповів бургомістр.
— Присяжний не зрадіє, як про це почує, — сказав я. — А я не хочу, щоб хтось інший пішов проти залізного закону через те, що я накоїв. За пособництво в утечі вбивці можуть повісити.
Здоровань без поспіху зміряв мене поглядом. Його очі ненадовго затрималися на моєму мечі, на потертій шкірі моїх черевиків. Я мало не відчував, як він зауважив відсутність серйозних поранень, попри те що я зовсім недавно вбив пів десятка озброєних чоловіків.
— То ти просто дозволив би нам посадити тебе? — запитав він. — Отак просто?
Я знизав плечима.
Він знову насупився, а тоді похитав головою так, ніби не міг мене зрозуміти.
— Що ж, ти лагідний, як справжнє ягнятко, — здивовано проказав бургомістр. — Але ні. Я тебе не саджатиму. Ти не зробив нічого непорядного.
— Я зламав руку тому хлопцеві, — зауважив я.
— Гм-м, — похмуро забурчав він. — Забув про це, — чоловік сягнув у кишеню й дістав пів гроша, які вручив мені. — Вельми вдячний.
Я зі сміхом поклав гроші в кишеню.
— Ось що я думаю, — продовжив він. — Піду подивлюся, чи можна знайти констебля. Відтак поясню йому, що нам треба тебе посадити. Якщо ти втечеш посеред цієї колотнечі, ми пособниками втечі не будемо. Правильно?
— Це було б недотриманням законності, — сказав я. — Через це він, можливо, дістане кілька батогів або втратить посаду.
— До цього не має дійти, — мовив бургомістр. — Але якщо дійде, він цьому зрадіє. Він дядько Еллі, — чоловік поглянув на юрбу на вулиці. — П’ятнадцяти хвилин буде достатньо для твоєї втечі серед замішання?
— Якщо вам усе одно, — зауважив я. — Чи могли б ви сказати, ніби я зник у якийсь дивний і таємничий спосіб, поки ви відвернулися?
Тут він розсміявся.
— Не бачу приводу відмовитися. Тобі треба більш як п’ятнадцять хвилин, щоб це було таємничо і взагалі?
— Десяти має бути задосить, — сказав я, забравши зі спини Сірохвостої свій футляр із лютнею й дорожню торбу та передавши повіддя бургомістрові. — Ви зробили б мені послугу, якби подбали про мого коня, доки Біл не стане на ноги, — додав я.
— Кидаєш його? — запитав він.
— Біл щойно втратив свого, — я знизав плечима. — А ми, ру, звикли ходити пішки. Та й усе одно я не знав би, що робити з конем, — напівчесно сказав я.
Здоровань узявся за повіддя і зміряв мене довгим поглядом, наче не до кінця був певен, як мене сприймати.
— Ми можемо чимось тобі допомогти? — урешті сказав він.
— Пам’ятайте, що їх забрали бандити, — промовив я, розвернувшись, щоб піти геть. — І пам’ятайте, що їх повернув один з едема ру.
Розділ сто тридцять шостий. Інтерлюдія: Майже забув
Квоут підняв руку, подаючи знак Хроністові.
— Зробімо невеличку паузу, — він окинув поглядом темний шинок. — Я дозволив собі трохи загубитися в оповіді. Треба зробити дещицю, доки не стало ще пізніше.
Шинкар задерев’яніло зіп’явся на ноги й потягнувся. Запалив свічку біля каміна та обійшов шинок, запалюючи лампи одну за одною й мало-помалу відганяючи темряву.
— Я й сам добряче зосередився, — озвався Хроніст, підвівшись і потягнувшись. — Котра зараз година?
— Пізня, — відповів Баст. — Я голодний.
Хроніст визирнув із темного вікна на вулицю.
— Зараз уже начебто мали би прийти на вечерю принаймні кілька людей. На обід у вас зібралося чимало відвідувачів.
Квоут кивнув.
— Ми побачили б кількох із моїх постійних клієнтів, якби не похорон Шепа.
— А… — Хроніст опустив погляд. — Я забув. Я завадив вам двом піти на нього?
Квоут запалив останню лампу, що була за шинквасом, і задмухав свічку.
— Та ні, — відповів він. — Ми з Бастом нетутешні. А вони люди практичні. Знають, що мені треба керувати своєю справою, хай яка вона.
— А ще ви не ладнаєте з абатом Леодіном, — додав Баст.
— А ще я не ладнаю з місцевим священником, — визнав Квоут. — Але ти, Басте, маєш туди завітати. Якщо не завітаєш, це видасться дивним.
Бастів погляд нервово забігав із боку в бік.
— Реші, я не хочу йти звідси.
Квоут тепло всміхнувся йому.
— А треба, Басте. Шеп був хорошою людиною, піди випий, щоб його провести. Власне… — він нагнувся і трохи попорпався під шинквасом, а тоді витягнув одну пляшку. — Ось. Пляшка гарного старого бранду. Кращого, ніж може попросити будь-хто в цих краях. Піди пусти його по колу, — грюкнув пляшкою об шинквас.
Баст мимохіть ступив уперед. На його обличчі відбивалася внутрішня боротьба.
— Але ж, Реші, я…
— Танці гарних дівчат, Басте… — заговорив шинкар стишеним заспокійливим голосом. — Хтось грає на скрипці, і всі просто радіють, що живі. Вони задирають спідниці під музику. Сміються і трохи напідпитку. Щоки в них усіх рожеві й готові до поцілунків… — він легенько підштовхнув важку брунатну пляшку, і вона посунулася вздовж шинкваса до його учня. — Ти мій посол у місті. Я, може, й застряг у закладі, але ти можеш бути там і перепросити всіх за мене.
Баст зімкнув долоню на горлі пляшки.
— Один раз вип’ю, — погодився він рішучим тоном. — І один раз станцюю. І один раз поцілую Кейті Міллер. І ще, може, вдову Кріл. Але на цьому все, — зазирнув Квоутові в очі. — Мене не буде всього пів години…
Квоут тепло всміхнувся.
— Басте, я маю справи. Влаштую якусь вечерю, та й хай рука нашого друга трохи відпочине.
Баст усміхнувся і взяв пляшку.
— Отже, два танці! — він кинувся до дверей. Коли відчинив їх, його овіяв сильний вітер, несамовито закрутивши його волосся. — Залиште мені щось поїсти! — гукнув Баст через плече.
Двері грюкнули й зачинилися.
Хроніст із цікавістю поглянув на шинкаря.
Квоут злегка стенув плечима.
— Він надто глибоко занурювався в історію. Він нічого не відчуває впівсили. Нетривала відсутність дозволить йому дещо переоцінити. До того ж мені справді треба приготувати вечерю, хай навіть лише на трьох.
Писар витягнув зі своєї шкіряної сумки зачухану ганчірку й не без огиди поглянув на неї.
— Чи не можна, бува, випросити у вас чисту ганчірку? — запитав він.
Квоут кивнув і дістав із-під шинкваса шматок білого лляного полотна.
— Може, вам потрібно щось іще?
Хроніст підвівся й підійшов до шинкваса.
— Було б дуже добре, якби у вас знайшовся якийсь міцний алкоголь, — сказав він із ноткою зніяковіння в голосі. — Дуже неприємно про це просити, але коли мене пограбували…
Квоут відмахнувся.
— Не меліть дурниць, — сказав. — Треба було ще вчора спитати у вас, чи не потребуєте ви чогось, — він вийшов із-за шинкваса й покрокував до сходів у підвал. — Деревний спирт, напевно, підійде найкраще?
Хроніст кивнув, і Квоут зник у підвалі. Писар узяв охайно складений квадратик полотна і знічев’я потер його пальцями. Відтак його погляд піднявся до меча, що висів високо на стіні позаду шинкваса. Сірий метал клинка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
