Читати книгу - "Яр"

— Мене ви можете не боятися. Я сам такий же втікач із концтабору... Не знаю, для чого це вам кажу, досі всім говорив, що я письменник і вивчаю життя народів Півночі.

Усе дивувало мене в цьому чоловікові, а насамперед те, що він заговорив щирою українською мовою. Я спробував угадати, скільки йому років, але він був наче непідвладний ялинові часу: іноді здавався тридцятирічним, іноді ж, особливо, коли опинявся в профіль до мене, тяг на всі шістдесят. Я вже потім, коли привів себе трохи в порядок і освоївся серед нових людей, спитав у Івана Марковича, хто він і як опинився в цих краях. Він сумно посміхнувся:

— Студіював медицину в Москві. Коли почалась українізація, пішов учити сільських дітей рідної мови. Ну, а за що опинився тут... Процес над Спілкою Визволення України пам'ятаєте? СВУ... Такої організації взагалі не існувало. Її вигадало енкаведе, щоб винищити українську національну інтелігенцію.

Я пам'ятав цей процес, він відбувався чи двадцять дев'ятого, чи тридцятого року. У нашій школі тоді заарештували директора та двох учителів. А ще молодого священика, який правив українською мовою, бо належав до Української Автокефальної Церкви.

Але про це Іван Маркович розповів мені пізніше, а тепер ми всі втрьох, як могли, опорядили Якима в останню дорогу. Про те, щоб виконати могилу, навіть не йшлось. Але в печері було чимало великого й меншого каміння, що накопичилося там за віки. Ми спочатку думали поховати Якима в самій печері, та Вася раптом розхвилювався й почав щось доводити Іванові Марковичу. Той послухав і переклав:

— Орочі кладуть своїх мерців там, де самі рідко бувають. А цю печеру знає багато мисливців. Коли котрогось із них застає в дорозі негода, він може пересидіти в цій печері.

Ми перенесли Якима на пагорок, сніг на якому з-від сонця вже знову розтанув. Але каміння там не було, довелось носити з печери. Ми обклали мого товариша кількома шарами найбільшого каміння, щоб його не потурбували вовки та песці, а зверху вимостили традиційний символ віри: хай охистить багатостраждальну душу одного з багатьох замучених синів українського народу-мученика.

Того самого дня ми вирушили до кочовища. Я з подивом спостерігав, як ороч Вася легко знаходить стежку між ледь замерзлими ділянками трясовини тутешньої тундри. Ми йшли просто на схід, річка Нілгиси лишалася далі й далі позаду. Іван Маркович і Вася явно стримували крок, бо я не встигав за ними. На ніч розташувались під крутим козирком навислої скелі. Козирок був сильно закіптюжений, певно це було популярне місце в тутешніх людей. Вечеряли припеченою на вогні в'яленою рибою. Я їв, а горлянку мені увесь час судомило й від такої їжі, і від розчулення, і від образи за моїх товаришів, яким довелось навічно лишитися в цій вічній мерзлоті.

Уранці, коли над обрієм з'явилось тьмяне коло сонця, ми пішли далі. Ступали просто навстріч йому, а воно видимо тануло й тануло, аж поки стало завбільшки як п'ятак. Незабаром перед нами відкрилось плесо іншої річки. Я не знав її назви, але вона дуже нагадувала й Колиму, і Нілгиси. Річка на наших очах скресала. Уздовж і впоперек плеса чорніли звивисті тріщини. Я подумав, що Вася й тут поведе нас через річку, як провів через трясовину, та він рушив понад берегом на південь, навперейми сонцеві. Потеплішало, вітер дмухав нам у спину, ми йшли досить швидко, аж поки собака став, задер голову й почав нюшити повітря. Вася перемовився з Іваном Марковичем і подався понад берегом утру. Ми знайшли затишне місце й розіклали багаттячко. Я спитав Івана Марковича:

— Куди він пішов?

Іван Маркович махнув угору річки рукою:

— Там якісь люди. Треба перевірити, хто вони...

Голос у нього був не дуже впевнений.

По якомусь часі звідти, куди пішов ороч Вася й звідки тягло сирим вітром, почулися три короткі глухі постріли, а по довгій паузі — ще один, значно дужчий. Я глянув на річку: може, то скресає крига? Але крига, яка вдруге, уже навесні, скувала річки після льодоходу, була надто тонка, така крига лускає потихеньку.

Вася повернувся через добрих дві години, похмурий і врочистий. На мій запитальний погляд він відповів незрозуміле:

— Нет плохие люды!

Але потім довго щось розповідав Іванові Марковичу. Лікар нічого не сказав мені, а я не розпитував. Аж увечері, коли на високому березі попереду зачорніло чотири чуми, а собака з радісним гавкотом побіг туди, я таки запитав Івана Марковича:

— Що там робив сьогодні Вася?

— Там був отой чекіст, що вбив вашого друга.

— Ми чули перестрілку. Вася його... вбив чи?..

Іван Маркович сказав по хвилі:

— Я рік прожив на Камчатці, там багато ведмедів. Нормальні звірі залягають з осени у сплячку, а прокидаються аж навесні. Та іноді можна й серед зими побачити ведмедя. Цей не промине напасти й на людину. Його називають «шатуном» і неодмінно пристрелюють. Іншого порятунку від нього немає.

Лікар підкликав ороча, щось йому сказав, ороч зіщулив і так вузенькі очиці, дістав з-за пазухи пістолет і простяг мені зі словами, з яких я зрозумів тільки «плохие люды». Іван Маркович переклав:

— Сила лихої людини — у зброї. Володіючи її зброєю, ти володієш її силою.

Я покрутив пістолета в руках, випустив магазин на долоню. У магазині лишилося ще сім патронів. А я думав, що Ципльоночок, демонстративно викинувши в річку карабін, справді лишився беззбройним і безпорадним. Мав-таки рацію Яким, закликаючи остерігатись того лякливого, але підступного фашиста.

Я вперше відчув, що таке втіха помсти.