Читати книгу - "Вибрані твори"

ої спогади про Сергія Пилипенка не вельми багаті, бо я жила постійно в Києві і лише час від часу бачила Сергія Володимировича. Не сумніваюся, про цього чільного діяча у становленні української пореволюційної літератури напишуть більше й ґрунтовніше ті, що близько знали його і були в щоденному контакті з ним, але нехай і мої фрагменти допоможуть встановити неспотворений образ людини, яка дбала не за свою особисту кар'єру, а за долю українського письменства.

Мої зустрічі з Сергієм Пилипенком можна перелічити на пальцях. І я їх зберігаю в пам'яті як найсвітліші моменти моєї літературної біографії. Мої перші літературні кроки зв'язані так чи інакше з цією шляхетною, виповненою батьківським теплом людиною. Я можу налічити три крайні межі, коли я вже зовсім занепадала, а тоді ставало чудо: простяглася рука — і Пилипенко витягав із провалля.

Вперше я побачила Сергія Пилипенка на сцені Київського театру ім. Шевченка 1923 року в гурті харківських письменників (Блакитний, Хвильовий, Тичина, Сосюра і ще хтось), що приїхали відкривати в Києві «еру жовтневої літератури». Пилипенко виділявся серед усіх закінчено стилевим козацьким виглядом: чорно-дублений до стану чепурний кожух із смушевим сивим коміром, різьблене мармурове обличчя з козацькими вусами, ну, і окуляри, щоб люди не забули: це — інтелігент XX століття.

Зала театру була переповнена. Студенти київських вузів не тільки стояли в проходах, а й висіли на всіх орнаментальних виступах театральної зали, мало чи не на канделябрах-люстрах. Дефіляда читання творів, деклямацій, деклярацій, закликів до зали («хто себе почуває письменником») вступати до організацій «Плуг» та «Гарт» закінчилась, а тепер запрошують:

— Може, хто з публіки хоче виступити, сказати слово?

І от виліз один хлопчина. Сказати б, пародія на С. Пилипенка. Не кожух, а чемерка, потріпана й довга, не на зріст, вусів нема, але сміливість є. І почав, почав, почав читати свої вірші. У публіці нетерплячка — свист, сміх, гам, тупіт, а «поет» так упивається своєю поезією, що нічого навколо не помічає. Йому вже й кивали, й моргали, і за полу смикали. Тоді Пилипенко підійшов, узяв хлопчину впоперек під пахву і виніс, як снопа, зі сцени за лаштунки під оглушливий регіт зали.

Другого дня я бачила Пилипенка вже зблизька, в одній із зал Товариства ім. Леонтовича на Великій Підвальній. Я, студентка ІНО, прийшла із заявою, що хочу вступити до Спілки селянських письменників «Плуг», як запрошував учора цей статурний дядько-козак. Небагато нас було, щось із п'ять осіб. Крім мене, Григорій Косяченко[855], Євген Брасюк, Антін Шмигельський, Яків Качура. Пилипенко з нами поговорив і всіх прийняв. Це й був початок київської філії «Плуг».

Яке ж було моє розчарування, коли прийшла я в неділю до редакції газети «Більшовик» на перші збори плужан. Не Пилипенко, а Самійло Щупак проводив ці збори і, виявилося, був уже головою київської філії. Щупак говорив поправною українською мовою, але не міг вимовити ні слова «плуг», ні слова «гарт». У нього виходило «плюг», «арт», що й зраджувало його соціяльну та національну приналежність. Було мені маркітно, що селянською літературою має заправляти той, хто не має ніякого відношення до українського села, і це кліщами стискало думку. Втім, Щупак рідко бував на недільних сходинах «Плуга», а фактичним головою був Яків Качура. Скоро пристали ще й Борис Коваленко, Віра Нечаївська, Юрій Будяк, Олександр Корнійчук[856], Дмитро Фальківський[857], Юхим Дубков[858]. Приходили й не члени «Плуга», щоб послухати чи виступити в обговоренні.

Я зроду мовчазна й боязка до людей, а тим більше серед цих язикатих, гострослівних, насмішкуватих. Тому на цих недільних сходинах сиділа тихо, ніколи не виступала в обговоренні віршів, нарисів, оповідань. Я сиділа загіпнотизована і дивилась, як вони всі зарозуміло, з апльомбом виголошували свої «вироки».

Ну, а чогось же я вступила до цієї літературної організації! Раз, другий наважилась прочитати щось своє. Виходили тоді в мене настроєво-ліричні етюди, щось ніби поезії в прозі «про любов до шелесту листя під ногами», про «симфонію завивання вітру». А від члена «Плуга» вимагалося писати про клясову боротьбу, про куркуля з застромленою в кошлатій бороді соломинкою й обрізом в руках, про патос праці, виробничі процеси. Я нічого такого не вміла видобути з себе. І мене безжально трощили за ці перші спроби. Особливо Б. Коваленко, який називав мене чомусь Чарською-Вербицькою[859], хоч я зроду цих письменниць не читала. Після такої критики я