Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

Це було зворушливо до сліз. Але саме на такий поворот подій і сподівався Тіріан зі своїми друзями. Тому, коли слідом за собачої зграєю з радісним писком і вереском прибігла різноманітна дрібна живність (миші, кроти та білка), а за ними ще й ведмідь з кабаном, то Юстасу навіть здалося, що, може, ще все й обернеться на краще. Однак Тіріан, окинувши шарварок миттєвим поглядом, уже зрозумів: надто мало тих, хто не побоявся виступити; бо більшість так і завмерла на місці.

– До мене! До мене! – закликав він. – Чи всі перетворилися на боягузів? Чи я більше вам не король?!

– Ми-ми-ми не смі-єме-ме-о, – пролунало мекання та бекання, – ми бо-бо-боїмося гн-і-іву Ташлана. З-захисти-и нас!

– Але де ж розумні коні? – запитав Тіріан у хороброго дикого кабана, вепра.

– Ми знаємо, ми бачили! – навперебій запищали миші. – Круть змусив їх працювати, а потім наказав спутати їм ноги і залишити внизу попід горою!

– О, малі світу цього, – вигукнув Тіріан, – ті, хто косить стебла, і гризе зерно, і клацає горіхи гострими зубами! Біжіть скоріше туди, де спутані коні, і запитайте, із ким вони, і якщо з нами, то гризіть їхні пута, поки вони не впадуть, та дайте коням волю, нехай вони поспішать нам на допомогу і на зло ворогу.

– З усіх наших ніг, сір, – пролунали у відповідь тонкі голоси; майнули хвостики – і гостроокий гострозубий народець шмигнув у траву. Тіріан провів їх поглядом та доброю усмішкою. Проте час було подумати й про інші речі: таркаан Рішда вже віддавав розпорядження своїм воїнам.

– Схопити їх! Намагайтеся взяти живцем! Відтісняйте до хліва або шпурляйте їх усередину! Ми їх потім підпалимо і принесемо в жертву великому богу Ташу!

– Атож, – сказав на це Гострозір самому собі, – так от, значить, яким чином хоче він заслужити прощення Таша за свою невіру!

Ворожа лінія – близько половини сил таркаана Рішди – уже висунулася вперед, не залишаючи Тіріану часу на розгорнуті накази.

– На лівий фланг, Джил; стріляй і не давай їм зблизитися! Вепр і ведмідь – її прикривають. Поґін – по ліву руку, Юстас – по праву. Діаманте, візьми праве крило; Вертю, підтримай його копитами. Злетівши над їхніми лавами, Гострозоре, вражай їх дзьобом та пазурами! Пси у нас у тилу; вступайте в бій, коли дійде до рукопашної. І нехай допоможе нам Аслан!

Юстас відчув, як відчайдушно калатає його серце; щосили він намагався вгамувати серцебиття й відчути приплив сміливості. Досі (попри давні пригоди, коли йому привелося зустрітися і з драконом, і з морським змієм) не відчував він такого холоду в жилах, як при вигляді цієї шереги смаглолицих воїнів з палахтючими поглядами. Їх було п’ятнадцять остраханців, а з ними розумний бугай, лис Вертун та сатир Козлоніг. І раптом – тинь-тинь! – звідкись зліва почувся спів тятиви – і один з остраханців розпростерся у траві, потім знову почулося – тинь! – й слідом за ним повалився сатир.

– Так тримати, дочко моя! – долинув вигук Тіріана, а потім все змішалося – ворог перейшов урукопашну. Навіть якби його попросили, Юстас навряд чи зміг би згадати, що ж відбулося протягом наступних двох хвилин – дуже вже все нагадувало марення в нестямі, коли температура підстрибує аж до сорока. У такому стані Юстасу почувся далекий голос таркаана Рішди, звернений до своєї раті:

– Відхід! Перебудувати лави!

Тут Юстас озирнувся і побачив, що остраханці поспіхом відступають. Та далеко не всі. Двоє лежали пробиті рогом Діаманта, один – загинув від меча Тіріана. Під самими ногами Юстаса валявся лис, і Юстас у подиві питав себе, невже це він, Юстас, заколов його? Не встав і бугай, якого зупинила стріла Джил, пущена прямо в око, а потім поклали ікла вепра, встромлені прямо в бік. Але були і втрати серед своїх. Троє псів не відгукнулися на поклик, а четвертий шкутильгав на трьох лапах і скавчав. Ведмідь ще ворушився, не встаючи з землі, потім пробурмотів щось на кшталт: «Не охопити мені розумом…» – своєю гортанною ведмежою говіркою, опустив голову на траву і безжурно, як дитина відходить до сну, затих.

Що ж, перша атака була і справді відбита. Та Юстасу, як виявилося, було не до того, щоб відчувати радість від перемоги. Його надто мучила спрага, а крім цього, неабияк нила рука.

Коли остраханці відходили до свого воєначальника, гноми обсипали їх градом глузувань.

– Дістали на горіхи, смаглолиці? – улюлюкали вони. – Не сподобалось? Чому б вашому великому таркаану самому не скуштувати нарнійських стріл, замість того щоб посилати під них вас? Бідні смаглолиці!

– Гноми, – кричав сам Тіріан, – ставайте на наш бік. У нас махають мечами, а не плескають язиком! Ви добрі воїни і ще можете послужити Нарнії! Повертайтеся під наші знамена!

– Де там! – пирхали у відповідь гноми. – Багато на себе берете! Що вони – що ви! Досить із нас королів! Гноми служать лише гномам!

І знову пролунав гуркіт барабана: цього разу вже не гномового барабанчика, а великого, обтягнутого воловою шкірою остраханського барабана. Важкий стугін його – «бум-бум, бу-бу-бум» – наповнив серця дітей ненавистю з першого ж звуку. Та їхні почуття були б ще сильніше, якби вони знали, що ці звуки означають. Це знав Тіріан. Такі дрібушечки означали, що поблизу є й інші остраханці і тепер таркаан Рішда закликає їх на допомогу. Тіріан і Діамант із розумінням невесело переглянулися. Надія на перемогу в нічній сутичці ледь зажевріла і швидко згасла: з підходом підмоги до ворога можна було вважати, що все скінчилося.

У відчаї Тіріан подивився навколо. Кілька нарнійців стояли пліч-о-пліч з остраханцями – чи то через відступництво, чи то з несвідомого страху перед «Ташланом». Інші так само мовчки сиділи, дивлячись на боротьбу з боку і не бажаючи приймати чиюсь сторону. Хай там як, а тварин на галявині було набагато менше, ніж спочатку, – ймовірно, були й такі, хто бочком-бочком давно вже накивав лапами з поля бою.

– Бум-бум, бу-бу-бум, – рокотав зловісно барабан. Однак тепер до того звуку домішалися й інші.

– Іу! – мовив Діамант.

– Глянь! – мовив Гострозір.

І за мить усі інші зрозуміли, що це були за звуки. Тупотіння копит, гордовитий нахил голови, гриви, що розвіваються на вітрі, широко розкриті від бігу ніздрі – з десяток розумних коней мчали табуном