Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Він глянув на годинника: було ще тільки пів на одинадцяту, але гучномовець невблаганно повторював:

— Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять! Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять!

Гучномовець висів над прилавком, під гаслом, намальованим на стіні з наказу шефа: «Дисципліна — це все!»

— Ну,— мовив Швендлінг,— іди, не поможеться.

— Атож,— сказав Мурке,— не поможеться.

Він підвівся, поклав на столі гроші за сік, прохопився повз стіл позаштатних працівників, вийшов із буфету, вскочив у ліфт і, поминувши п'ять Шрершнауцових попільничок, опинився нагорі. На дверях помічника режисера музично-драматичних передач він побачив свій образок серця Христового й подумав: «Дяка богові, тепер на радіо є хоч один без смаку зроблений малюнок».

Відчинивши двері до монтажної, він побачив техніка, що спокійно сидів перед чотирма картонними коробками, і втомлено спитав:

— У чому річ?

— Ті впоралися швидше, ніж сподівалися, і в нас тепер є зайвих півгодини. Я подумав, може, ви схочете використати цей час.

— Авжеж,— сказав Мурке,— в мене о пів на першу побачення. Будемо починати. Що це за коробки?

— Я взяв по коробці на кожний відмінок,— відповів технік,— В оцій у мене називний і знахідний, отут — давальний, а отут,— він показав на маленьку коробочку з етикеткою «Натуральний шоколад»,— тут обидві кличні форми: праворуч — добра, ліворуч — негодяща.

— Чудово,— сказав Мурке,— то ви вже порізали цей непотріб?

— Так,— сказав технік,— і якщо ви записали, що за чим уклеювати, то ми щонайбільше за годину впораємося. Ви записали?

— Записав,— відповів Мурке.

Він дістав з кишені папірця, де були позаписувані цифри від 1 до 27 й проти кожної вказаний був відмінок, тоді сів і простяг технікові коробку з сигаретами. Поки вони курили, технік перемотав на котушку порізані стрічки з виступами Бур-Малотке.

— Перша вирізка,— сказав Мурке,— тут іде знахідний.

Технік потягся до першої коробки, взяв клаптик стрічки і вклеїв, де слід було.

— Друга,— знов озвався Мурке,— давальний.

Вони працювали швидко, і Мурке зітхнув з полегкістю, побачивши, що робота триватиме недовго.

— Тепер,— сказав він далі,— буде клична форма. Візьмемо, звичайно, гіршу.

Технік засміявся і вклеїв у плівку невдалу кличну форму Бур-Малотке.

— Далі,— квапив він,— далі!

— Родовий,— сказав Мурке.

Шеф сумлінно перечитував усі листи радіослухачів. Той, що він оце читав, був такого змісту:

«Любе радіо! У тебе, мабуть, немає прихильнішої слухачки, ніж я. Сама я стара жінка, бабуся, мені сімдесят сім років. Я слухаю тебе щодня вже тридцять років і ніколи не боялася тебе перехвалити. Може, ти ще пам'ятаєш мій лист про твою передачу „Сім душ корови Кавейди“. То була чудова передача. Але тепер я на тебе сердита! Зневага, яку виявляє наше радіо щодо душі собаки, кінець кінцем, просто обурює. І це ти називаєш гуманністю? У Гітлера, звісно, були свої вади,— коли вірити всьому, що кажуть, він був препоганий чоловік, та в одному Гітлерові не відмовиш: він любив собак і завжди про них дбав. Коли ж нарешті собака посяде гідне місце в німецькому радіомовленні? Такими передачами, як „Наче кішка з собакою“ ділові не зарадиш, це образа для кожної собаки. Якби мій Лоенгрінчик умів розмовляти, він би сам тобі сказав. Як уже він гавкав, слухаючи твою злощасну передачу, так, бідолашний, гавкав, просто вмерти можна з сорому! Я сплачую дві марки щомісяця нарівні з усіма слухачами і, користаючись із свого права, хочу поставити тобі запитання: коли, кінець кінцем, душа собаки займе гідне місце в нашому радіомовленні?

Прихильна, хоч і дуже на тебе сердита, твоя Ядвіга Герхен, хатня господиня.

Р. S. Коли ж ніхто з тих циніків, що в тебе працюють, незугарен, як годиться, вшанувати душу собаки, то, може, тобі стане в пригоді оця скромна праця, що я додаю. Гонорару мені не потрібно, можеш надіслати його товариству захисту тварин.

Додаток —35 рукописів.

Шеф зітхнув, пошукав на столі рукописів, але секретарка, видно, вже їх прибрала. Він набив люльку, закурив, облизав свої життєлюбні вуста й, піднявши телефонну трубку, попросив з'єднати себе з Кроші. Кроші займав малесеньку студію з малесеньким, хоч і вишуканим, письмовим столиком, нагорі, у відділі культури, й вів рубрику, манісіньку, як його столик,— «Тварина й цивілізація».

— Кроші,— сказав шеф, почувши в трубці сумирний голос підлеглого,— коли ми востаннє давали щось про собак?

— Про собак? — повторив Кроші.— Здається, зовсім не давали, пане директоре. Принаймні,