Читати книгу - "Українське письменство"

«Він (Драгоманов) був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писань і упімнень, навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, він за вуха тяг нас на той шлях, і коли з ґенерації, що більш-менш стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального і нашого народного діла, то це в найбільшій мірі заслуга пок. Драгоманова».

Але разом з тим — як хвилювався він, перечитуючи ці листи для видання! І як живо відбилося це хвилювання на передмові до першого тому (листи рр. 1881—1887):

«Мені видається, що Драгоманов, певно, сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов притягав мене до себе зовсім безцільно, бо ж ані для загальної справи, ані для мене самого це не принесло ніякої користі. Драгоманов поводився зо мною не педагогічно — це я писав йому колись в однім листі з гірким почуттям і це повторяю тут прилюдно з таким же почуттям».

Під драгомановським впливом зложилася мистецька ідеологія раннього Франка. Драгоманов одвернув його від бульварного романтизму «Петріїв і Добощуків» до французького натуралізму Золя: сам Франко посвідчив це в передмові до збірника «В поті чола» (1890). Полемізуючи з Нечуєм-Левицьким (Баштовим) у «Молоті» (продовження «Друга» і «Громадського друга»), до писарєвських вихваток проти естетики він долучав ідеї, які Золя вложив у свій «Експериментальний роман»: «Естетичні канони» не що інше, як «старе сміття, котре супокійно доживає на смітнику історії і котре перегризають тільки платні осли-літератори, що пишуть на лікті повісті та фейлетони для французьких та німецьких газет». «Тисячні правила повставали і щезали в протягу століть, — для нас вони пропали і стали пустою фразою. Головне діло — життя»… Література і життя «мусять стояти в якійсь тіснішій зв’язі…» «Нічого зовсім нового, нічого зовсім одірваного від світа вражень чоловік ніколи не міг і не може сотворити». Реалізм в літературі є неминучий, конечний. Треба тільки в малюнки «життя, бесіди, думок свого часу» (паралель до тургенєвського «образ и давление времени») вносити елементи аналізи, «виказувати причини описуваних явищ і конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок». Література повинна дати свого роду фізіологію громадянства. «Без научної підкладки і методи література стане пустою забавкою інтеліґенції (інтелекту), нікóму ні до чого не потрібною, нічийому добру не служачою, а пригідною хіба для розривки багачам по обіді»[128].

Подібно до «Руґон-Макарів» Золя, Франко хоче в циклі новел «списати по змозі всі боки життя простого народу й інтеліґенції». Появляються «Лесишина челядь», «Борислав сміється», «Боа constrictor», «Основи суспільності». А Драгоманов, строгий критик Франка-політика, громадянина, редактора, що часто закидав йому[129], без уваги на обставини, «непослідовність», «скакунство», — любовно стежив за ним як повістярем; нарікав, що через розбиття повісті «Борислав сміється» на дрібні фейлетони в «Світі», він, при всій своїй повазі до авторового хисту, мусить відкласти її читання; брав Франка під оборону, коли на нього нападався розлютований його відходом до науки й літератури Павлик.

«Що Франко волів писати про апокрифи, а не про аграрні справи — на це його licentia litteraria. Я сам пишу і про апокрифи — то не можу проти того виступати[130]. Він завжди не твердий був у політиці (в повістях і віршах він не збивається…)»[131].

Ці самі літературні принципи (реалізм — натуралізм — наукова підкладка — аналізи) Франко переносить з повістей на ранні свої поезії. Збірник «З вершин і низин», що обіймав сливе всю віршову творчість 1873—1893 рр.[132], у великій своїй частині подав нам закуті в розмір і риму «натуралістичні» оповідання: «Галицькі образки», «Панські жарти», «Сурка», «У цадика», «По-людськи». Сюди належать «По селах» і «До Бразилії» — із збірки «Мій Ізмарагд».

Відгуки драгомановських думок або ранніх його літературних указівок то тут, то там прохоплюються в книзі. От «Христос і хрест». В горах стоїть «фігура»: хрест і на нім розп’ятий Христос. Вітер розхитує, нарешті, розп’яття, і Христос падає в траву, що м’яко приймає його в свої обійми. Але чиїсь набожні руки знов підіймають Христа, та не маючи гвіздків прибити «фігуру», прив’язують її солом’яним перевеслом. Останні строфи поезії подають інтерпретацію: