Читати книгу - "Дитина для голови мафії, Anitvela Ki"

Метью:

Найстрашніше у житті – очікування. Я сидів під дверима операційної й не знав, що робити. Не знав, куди себе діти. У цьому світі залишилося не так багато людей, які мені дорогі. І я ніяк не хотів втратити одного з них.

Моя донька. Донька! Я не можу її втратити. Не можна втрачати те, що знайшов. Вона і її мати, ті про кого я думав довгий час. Шукав. Єдиним моїм бажанням було знайти Кейт і висловити все. Але коли я побачив її, то зрозумів, що не можу. Я тільки хотів думати, що дитина жива і моя кохана жила в щастя.

— Все добре, Мет. Вона житиме. Ходитиме. Буде нормальною дитиною, — з моїх губ зривається подих полегшення.

— Коли я можу її побачити? — видихаю.

— Через пару годин. За її станом уважно стежитимуть. Тож, за кілька годин у відділенні інтенсивної терапії, тебе туди пропустять. А зараз тобі краще піти до Кейт. Щоб вона все згадала, тобі треба бути поряд, — я вдихнув і видихнув, а потім кивнув і попрямував до дверей палати.

— Кеті, можна зайти? — постукавши, уточнив. Вона не відповіла, просто трохи кивнула. — Як ти, мале? — вона стиснулася.

— А ти? Лікарка сказала, що з тобою все добре, але я хотів переконатися, — вона підняла на мене погляд і я побачив там застиглі сльози.

Замість слів, я просто сів на ліжко та поцілував. Пристрасно. Не з диким натиском, а з любов'ю та ніжністю. Так, як цілував її п'ять років тому. Я дивився на неї і бачив, як по її маленькому обличчі течуть річки сліз.

— Дурниця, все добре. Ну, тихіше, тихіше, — перервав я поцілунок і обійняв тремтячу Кейт.

— Я думала, що тебе втратила. Що більше тебе ніколи не побачу, — плакала вона в мене на плечі та стискала в обіймах. Та так, що її гарні кігтики впивались у шкіру, навіть через сорочку.

— Тихіше, маленька. Я тут. Все добре. Я нікуди не піду, — притягнув її до себе і посадив навколішки.— Навіть, якщо ти мене ненавидітимеш і зробиш мені дуже боляче. Я від тебе не відступлюся, — після цих слів вона стиснулася й обм'якла.

— Мет... — зам'ялася вона. — у мене є дочка?

Мені так і захотілося крикнути, що то наша дочка. Але, згадав Тіану та її записку. Тільки коли Кейт сама мені розповість. Я можу сказати, що я знаю. Але як? Адже вона нічого не пам'ятає.

— Метью?

— Є, — видихаю я.

— А батько малечі?

— Теж, — вона кривить моську.

—А хто?

— Я, — вона блідне, — учора нас із тобою розписали. Ти була в комі, а Майї була потрібна термінова операція. І я дав вказівку. Нас розписали, а Майя, згідно із законом, стала моєю донькою. І я дав добро.

— Що з нею? Як вона? — зірвалася на крик Кеті.

— Все добре. Вона житиме. І буде нормально рости. Буде гарною, життєрадісною дитиною. Нині вона у відділенні інтенсивної терапії.

— Я хочу до неї! Я хочу її побачити! — луна крику Кеті пройшлася коридорами лікарні.

— Гей, заспокойся! — рикнув я. — До неї пустять за кілька годин.

Вона знову ослабла. Я підняв її підборіддя і поцілував. Без натиску, навіть без ніжності. Просто по-дитячому. З любов'ю. В її очах читався біль. Така сильна, що могла розрубати й мою душу. Стало страшно, але я просто міцніше притис її до себе. Не піду! Не залишу!

— Мет... Врятуй нашу доньку... — слово "нашу" зачепило за серце, але я не подав очей.

— Обіцяю. Лягай поспи, маленька. А коли можна буде сходити до Майї, я тебе розбуджу, вона трохи пом'ялася, але кивнула.

— Дякую… — сказала насамкінець.

*****

— Не давай їй підійматися і не обіймай її! — чітко промовила Тіана, коли я за кілька годин вийшов з палати.

— Ребра ж зламані. А рука? Ти думаєш, що це так просто?

— Знаю, просто не міг стриматись, — від подруги ледве іскри не летіли.

— Гаразд. Сподіваюся, хоч малу обіймати не будеш, — продовжила звітувати вона, коли відчинилися двері до відділення інтенсивної терапії.

— Тіа, я не маленький.

— А дурниці робиш!

Я зайшов і побачив її. До тіла доньки було приєднані безліч трубок, а сама вона тихенько стогнала.

— Батько? — ледве чутним шепотом каже вона.

— Так, люба.

— Іди, — ось це поворот. Ні, я такого точно не очікував. Чотирирічна дочка каже мені йти.

— А чому ти хочеш, щоб він пішов? — втрутилася в розмову Тіана.

— Він не прийшов, коли мамі було погано! — підвищила тон малеча і відразу скривилася від болю.

— Іди до мами. Мамі погано! — я остовпів. Вона не повинна знати, що Кейт потрапила до аварії. Але як тоді?

— Мама плаче, у неї болить у грудях! — сказала вона і Тіа знову втрутилася.

— Ні, що ти, люба. Мама більше не плаче. Вона радіє.

— Ні! Ні! Ні! Мамі зараз боляче! Вона зараз плаче.

— Майо, все добре, мама спить. Я зараз буду з тобою, а потім мама прийде.

— Не хочу. Мама казала, що ми не потрібні тобі! Ти нас покинув! Кинув! — та що я за чоловік такий, що змусив своїх дівчаток плакати. Тіа знову хотіла щось сказати, але я перебив:

— Вибач! Мила, все, що я зараз хочу, щоб ви з мамою були здорові й ми разом поїхали. Подорожувати, гуляти.

— Тату, обіцяй, що не кинеш! Обіцяй!

— Обіцяю! Я обіцяю бути поруч і піклуватися про тебе і маму.

Ми розмовляли з дитиною хвилин десять. А в мене було таке почуття, що спілкуюся з дорослою людиною. Така маленька, але така розумниця. Ми говорили про Кейт. Про те, як вони жили до переїзду, про її улюблену кішку Мілку з третього під'їзду, яка принесла кошенят, а мама не дозволяла їх чіпати. Мене дуже розсмішила скривджена мордочка доньки, коли вона сказала що "мама зла". Ми розмовляли недовго, бо Майя швидко втомилася і почала спинятися. Через що Тіа витягла мене з палати.

— Я до Кейт! Тепер обидві Чарльз під моїм суворим наглядом.

— Акерман, — поправив я її. І, кивнувши, подруга пішла.

Не довго думаючи, я взяв телефон і набрав номер Лукаса.

— Алло?

— Говори коротко, що дізнався! — одразу переходжу до справи я.