Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

— Якщо можливо, — уточнив Вашук.

— Звісно.

Процесія підійшла до головної площі Гардгена, і Талігхіл, у супроводі охоронців, піднявся на поміст, з якого зазвичай виголошувалися важливі новини. Навколо вже бурхав незвично мовчазний натовп; серед простого люду виблискували обладунки вартових. Тієліг та Вашук приєдналися до Талігхіл а і стали обабіч.

Пресвітлий підніс до небес правицю, вимагаючи тиші, і натовп, здавалося, перестав дихати.

— Мешканці Гардгена! Як і ви, я охоплений тугою за правителем, котрий пішов від нас, за моїм батьком — великим Руалніром. Він правив мудро, і тінь війни не заступала сонця над нами. До останніх днів так було, але Хуміндар, куди правитель їздив із місією миру, підступно знищив усіх послів та оголосив нам війну. Важкої днини я приймаю трон та титул ашедгунського правителя. Обіцяю, що доки битиметься серце, я не припиню помсти хумінам за смерть батька. Чоловіки, прийшов час взятися за мечі! Потрібно захистити ваших дітей та жінок від ворожої навали. Ашедгунці ніколи не були рабами — не станьмо ними й зараз!

Натовп заревів, сотні людей у нападі гніву здійняли до неба руки.

Серед загального гамору слова Тієліга міг розібрати лише Пресвітлий:

— Чудова промова! Тепер час іти.

— Саме це я й збирався зробити.

Вони почали спускатися з помосту, і охоронцям довелося як слід попрацювати, аби прокласти шлях до палацової брами крізь збуджений натовп.

Біля мурів палацу їх наздогнала висока жінка у блискучих обладунках. Її чорне, коротке волосся стискав тонкий обруч; великі карі очі дивилися на Пресвітлого уважно й вимогливо. З-за плеча у войовниці виглядав короткий бойовий лук, а на повному стегні похитувався у піхвах вигнутий клинок.

Жінку можна назвати вродливою, якби не тонка нитка шраму, що перетинала ліву щоку.

— Мій правителе, — мовила вона низьким, не позбавленим привабливості голосом. — Мій правителе, мені необхідно поговорити з вами.

Джергіл запитально поглянув на Талігхіла.

— Нехай увійде разом із нами, — звелів Пресвітлий. — Поговоримо у палаці. Поспішайте — мені не хотілося б померти в обіймах закоханого натовпу!

Вони проминули браму і опинились у внутрішньому дворі, де було незвичайно людно. Передвоєнні турботи позначалися на всьому, і на житті палацу теж.

Правитель повернувся до войовниці й, насупившись, проказав:

— Отож, про що ви хотіли говорити?

— Вам потрібні бійці? — запитала жінка. — Я уповноважена представляти Братство Вільних Клинків. Ми прийшли у Гардген якнайдорожче продати своє вміння воювати.

— Джергіле, нехай хтось відведе її до Армахога, — наказав Пресвітлий. — А нам варто піти у залу для нарад.

— На мою думку, пане, старегх саме там, — зауважив верховний жрець Бога Війни.

— Ймовірно, Тієліже. Ходімо.

Доки вони прямували до зали, войовниця жодним порухом не виявила емоцій з приводу побаченого. А коридори палацу таки лишалися коридорами палацу, навіть у воєнні часи. Гобелени, що зображували давні баталії у таких деталях, про які здатні були лише мріяти хроністи; безцінні вази з унікальним розписом; килими, по яких боязко навіть ступати!.. Але войовниця ніяк не відреагувала на побачене. Тієліг вирішив, що недаремно вона представляє тут найманців, котрі зібралися в столиці. І бувала ця жінка у таких халепах, яких Талігхіл навіть уявити не може. Дуже корисна людина, коли як слід її зацікавити. Але ціну собі войовниця знає, тож доведеться посушити голову.

У залі для нарад було майже порожньо — частина з тих, хто останні два дні майже невідступно знаходився тут, скористалися сьогоднішньою перервою, аби хоч трошки поспати. Тільки Армахог зосереджено шарудів стародавніми картами й у кутку, притулившись до стінки і напівз’їхавши з крісла, куняв Харлін. Кроки змусили його прокинутися, і деякий час палацовий скарбник спантеличено кліпав очима, намагаючись уторопати, де ж він знаходиться. Потім пригадав, набрав поважного вигляду та підвівся:

— Церемонії скінчилися?

— Так, — підтвердив Талігхіл. — Але здається, Харліне, ви благополучно все проспали.

Скарбник збентежено кахикнув:

— Зізнатися, так і було.

— Нічого, — заспокоїв правитель. — Повірте, я б на вашому місці вчинив так само.

Потім повернувся до старегха:

— Армахоже, я привів жінку, яка представляє Вільних Клинків. Вони пропонують свої послуги.

Старегх відвів погляд від карт та подивився на гостю; очі його несподівано блиснули:

— Тессо, це ти?!

— Ви знайомі?

— Так, Пресвітлий, — зізнався Армахог, підводячись з-за столу та вхопивши войовницю в обійми. — Колись вона служила сотником під моїм командуванням. Потім… — старегх наштовхнувся на важкий погляд Тесси і знічено додав, — потім закортіло погуляти світом. От і пішла.

— Зрозуміле бажання. І який він, світ?

— Нічого особливого, знизала плечима войовниця. — Щоправда, я тут не задля того, аби ділитися враженнями, але за відповідної нагоди розповім, мій правителе.

В устах іншої ця фраза могла б звучати двозначно, але вимовлена Тессою, вона означала тільки те, що означала.

— Досить розмов про враження, — мовив Талігхіл, сідаючи на чолі П-подібного столу. Зараз мене цікавлять два запитання. Перше: де всі, хто повинен тут бути? Харліне, якщо вам не важко, передайте сторожі, щоб розшукали людей і запросили сюди. Проблему з Хуміндаром ще не вирішено, відпочивати рано.

— А друге? — запитала Тесса.

— Друге стосується вас, — незворушно продовжував Пресвітлий. — Я хотів би детальніше розглянути вашу пропозицію.

— Коли чутки про майбутню війну почали поширюватися, члени Братства зрозуміли, що матимуть можливість заробити. Ми не любимо вести справи з державою: вона обдурює вдвічі частіше, ніж приватні замовники. Насамперед, через відчуття безкарності. Уявного, чесно кажучи, відчуття…

— Може, обійдемося без зайвих погроз? — роздратовано поцікавився Талігхіл. Я досі не почув нічого конкретного. Здається, ви збиралися розповісти, з чим прийшли?

— Так, — холодно кивнула войовниця. — Повторюю, ми не любимо зв’язуватися з державою, але цього разу вирішили зробити виняток. Дехто з Братства нещодавно був у Хуміндарі й знайомий з тамтешніми обставинами. Ці люди вважають: Клинкам необхідно втрутитися. Інакше нам доведеться стати громадянами Об’єднаного Хуміндару.

— Що це означає? — спохмурнів Талігхіл.

— Те, що без нашої допомоги Ашедгунові не виграти війни.

Армахог невдоволено похитав головою.

— Вибач, Тессо, але, здається, ти надто гарної думки про людей, яких представляєш. Скільки їх набереться? Сотня? Дві? Така кількість навряд чи зіграє важливу роль.

— П’ять сотень, — карбуючи слова, мовила войовниця. — П’ять сотень професіоналів. Не мені пояснювати, старегху, що це немало.

У цей час двері з гучним скреготом прочинилися і на порозі з’явився градоуправитель — худий високий чоловік із глибоко посадженими очима, над якими нависали розкішні густі брови. Градоуправитель насупив їх — над переніссям виріс чорний пухнастий кущ:

— Погані новини, Пресвітлий. У Гардгені вже впродовж трьох днів перебувають члени Братства Вільних Клинків.