Читати книгу - "Королі і капуста"

Генерал де Вега аж нетямився від радості, коли побачив, як я співчуваю його змовам і всім його труднощам. Він хотів був обняти мене через стіл, але йому став на перешкоді його товстий живіт та вино, яке недавно було в пляшках. Так мене прийнято до лав флібустьєрів. Генерал сказав мені, що країна його зветься Гватемала, що це — найбільша держава, яку будь-коли обмивав океан. Він дивився на мене з сльозами на очах і весь час примовляв:

— Ах, сильні, великі, хоробрі люди! От чого треба моїй батьківщині!

Генерал де Вега, як він називав себе, приніс мені якийсь документ і попросив підписати його. Я підписав і зробив красивий розчерк, старанно закрутивши хвостик останньої літери.

— Гроші за проїзд, — діловито сказав генерал, — вирахують із вашої платні.

— Ні в якому разі, — гордо відповів я. — За проїзд я плачу сам.

У внутрішній кишені в мене лежало сто вісімдесят доларів. Я був не те що інші флібустьєри, флібустьєрив не заради харчів та одежі.

Пароплав мав відплисти за дві години, і я зійшов на берег купити собі деякі потрібні речі. Повернувшись на палубу, я з гордістю показав свою покупку генералові. Добренна шуба з шиншили, валянки, хутряна шапка з навушниками, чудові пухові рукавиці та вовняний шарф.

— Carrambos! — вигукує маленький генерал. — Хіба можна в такому костюмі їхати в тропіки?

І потім цей негідник починає сміятись, кличе капітана, капітан — комісара, комісар викликає в трубку головного механіка, вся ця банда збивається біля каюти й починає сміятись навзаводи з екіпіровки Джеймса Кленсі, заготовленої для Гватемали.

Я задумуюсь на хвилину і з серйозним виглядом прошу генерала повторити мені, як зветься країна, куди ми їдемо. Він повторює, і я бачу, що помилився, сплутав її з іншою країною — Камчаткою. Відтоді мені важко розрізнити ці дві держави, так сплутались у мене в голові їхні назви, клімат та географічне положення.

Я заплатив за проїзд двадцять чотири долари — за каюту першого класу. Харчуюся за одним столом з офіцернею. На нижній палубі — пасажири другого класу, душ сорок макаронників та ще якась шатія. Я дивувався — куди стільки їх може їхати.

Так от. За три дні ми підпливли до їхньої Гватемали. Країна та — синя, а не жовта, як її помилково малюють на картах. Ми висадились у якомусь прибережному містечку, де на нас уже чекав маленький, гарненький поїзд. Ящики з пароплава витаскали й перенесли у вагони. Макаронники теж посідали в поїзд. Ми з генералом зайняли перший вагон. Так, ми з генералом де Вега були на чолі революції, коли виїхали з того портового міста. Поїзд біг майже так само швидко, як полісмен до місця злочину. Краєвиди там такі, яких не побачиш у жодній географії. За сім годин ми проїхали миль сорок, і тоді поїзд зупинився. Далі колії не було. Ми опинилися в якомусь таборі. Вузьке міжгір’я, вогкість, глушина, аж сум бере. Попереду рівняли землю й рубали ліс, щоб продовжити залізницю. «Тут, — кажу я сам собі, — романтичний притулок для революціонерів, тут Джеймс Кленсі як представник вищої раси й потомок доблесних феніївЧлени таємного товариства, що боролося за визволення Ірландії. завдасть нищівного удару ворогові в боротьбі за свободу».

Ящики з вагонів винесли й почали збивати з них покришки. З першого ящика генерал де Вега вийняв вінчестери й став роздавати їх зграї зачучверених солдатиків. Потім відкрили інші ящики, і — хоч вірте, хоч не вірте — чорта з два там була хоч одна гвинтівка. У всіх тих ящиках були самі кирки та лопати.

І от — нехай вони тямляться, ті тропіки! — гордому Кленсі вкупі з нікчемними макаронниками, усім до одного, довелося взяти ті кирки та лопати, і — марш на роботу, на оту саму трикляту залізницю! Так от для чого їхали сюди макаронники, так от який папір підписав флібустьєр Кленсі, сам не знаючи, що він підписує! Потім уже я довідався, в чому справа. Як виявилось, для тієї дороги дуже важко було вербувати робочу силу. Місцеві жителі занадто розумні й ліниві, щоб працювати. Та й навіщо їм працювати? Тільки простягни руку — і маєш найкращі й найдорожчі фрукти на світі; а простягнеш другу — й можеш спати цілими днями, й не треба дослухатись до семигодинного гудка, й не почуєш на сходах, як до тебе йдуть правити гроші за квартиру. Отже, їм довелось регулярно посилати пароплави до Сполучених Штатів і заманювати до себе робочу силу. Здебільшого привезені грабарі вмирали за три-чотири місяці — від гнилої застояної води та шалених тропічних краєвидів. Тим-то, наймаючи робітників, їх примушували підписувати контракт па один рік і ставили навколо бідолах озброєну сторожу, щоб вони не здумали накивати п’ятами.

Отак одурили мене тропіки, а все через те, що в нашому роду всі люблять ходити кривими стежками та вишукувати собі всякі напасті.

Мені дали кирку, і я взяв її з наміром тут же підняти повстання, але поблизу були вартові, й вони дуже необережно поводилися з своїми вінчестерами, і я прийшов до висновку, що найголовніше у флібустьєрстві — обачність. В нашій партії було коло сотні робітників, і нам наказали рушати до місця роботи. Я вийшов із лав і підійшов до генерала де Вега, що курив сигару й з великою втіхою поглядав на нашу партію. Він подивився на мене з чемною диявольською усмішкою.

— У Гватемалі, — каже він, — багато роботи для сильних, здорових людей. Еге ж. Тридцять доларів на місяць. Хороша платня. Авжеж. Ви — сильний, сміливий чоловік. Тепер ми скоро дотягнемо дорогу до столиці. Вас кличуть до роботи. Adiós,Прощай (іспан.). сильний чоловіче!

— Мусью, — кажу я, не поспішаючи, — скажіть мені, бідному ірландцеві, одне: коли я вперше ступив на ваш пліснявий корабель і виливав свої вільні революційні почуття над вашим кислим вином, чи думали ви, що поборник свободи погодиться колупати землю киркою на вашій паршивій залізниці? І коли ви відповідали мені патріотичними вигуками, підносячи зоряний стяг