Читати книгу - "Морозенко"

— Де Марта? — перебила я його. Гарасько й Горпина глянули на мене, потім зглянулися поміж собою.

— Навіщо вам Марта здалася? — здивовано спитав Гарасько.

— Я хочу бачити її,— рішуче одказала я.

— Он вилежується на полу! — ткнув він ріжком на якусь чорну купу, що лежала на полу.

Я мерщій підбігла до тієї купи. Там справді лежала, зігнувшись у каблучку, Марта, прикрита з головою якоюсь чорною сірячиною.

— Мартусю! Голубко!.. Ти спиш? — припала я до неї.

Купа затремтіла, сіряк заворушився, і з-під нього вирвалося не то стогін, не то хлипання глибоке.

— Мартусю! Я прийшла провідати тебе. Скажи мені, що було з тобою?.. Як ти себе почуваєш? — жалісливо питаю я в неї.

— Почува себе, як і слід, побувши на стайні, почувати! — знову роздався охриплий голос Гараськів.

Марта, випроставши руки, обхопила мене, притягла до себе й своїм мокрим від сліз обличчям притулилась до мого. Воно все в неї тремтіло, а гіркі сльози річкою котилися з очей, падаючи на мої щоки гарячими краплями.

— Не плач, Мартусю! Не плач, моя люба!.. Завтра папа вернеться. Я папі признаюся… все, все йому по правді розкажу. Буду його молити, щоб він тебе не відбирав від мене. Папа добрий… послухається… і ми знову будемо з тобою жити… Я в папи випрошу «Кобзаря»… Він дасть… і ми знову будемо його читати, як колись читали,— прошепотіла я їй.

Марта ще дужче затремтіла, підвела голову.

— Хай він вам отой «Кобзар» згорить або зогниє, як мені через нього отак досталося! — лементуючи, скрикнула Марта й від немочі так і гепнулася головою на подушку.

Мене так і поставило прямцем перед Мартою… Бачу — Гарасько нетерпляче крутнувся на ослоні, миттю схопився й почав кашляти.

— Піти хоч провітритись! — усилковуючись здержати кашель, промовив він і, ухопивши шапку та насунувши її на очі, мерщій вискочив з кухні.

Горпина, що до цього часу прикро дивилась на нас, одвернулась головою до вікна і, вхопивши край поли своєї корсетки, почала витирати носа.

— Панночко! Ходімо вже… Ви не одіті, ще простудитесь… А не дай, господи, дознаються бариня,— буде й мені те, що Марті,— жалісливо обізвалась Глаша і, вхопивши мене за руку, потягла за собою,

Як п'яна, я верталась назад. Руки й ноги були в мене, як лід, холодні, усередині все тремтіло, а під серцем пекла страшенна печія.

Довго я качалась в постелі, загорнувшись коцем з головою, щоб зогрітися; перед очима, знай, манячила Марта, як вона усилковувалась підвести голову, а у вухах дзвенів її докірливий прокльон колись такому любому їй і мені «Кобзареві».

На другий день папа вернувся тілько до обіду й дуже зрадів, що знайшлася книжка.

— Де вона була? — попитався в мами.

— Марта украла,— відказала та.

— Нащо? Вона ж неграмотна! — здивувався папа.

— Піди ж ти із злодіяцькими примхами,— одказала мама.— Зате ж їй Тришка і списав того «Кобзаря» на спині!.. Треба буде спровадити на село злодюгу,— додала, нарешті.

Папа нічого на те не сказав. Мовчала і я, похнюпившись і з великою натугою ковтаючи слину.

Як тілько пообідали й папа пішов до кабінету відпочивати, я мерщій крутнулася й побігла до нього.

— Папочко, дорогий мій! То не Марта вкрала «Кобзаря», то я, щоб прочитати їй… Вона так любить мене… казок багато розказувала мені… то й я хотіла чим-небудь оддячити їй за те… і взяла книжку… А Марта, щоб покрити мене перед мамою, взяла мою вину на себе,— розливалася жалібно перед папою.

— А чом же ти мамі не похвалилася? — спитав папа.

— Я хотіла сказати, та злякалася… А Марта й похопилася… Прости їй, папо. Покарай чим хочеш мене, тілько не проганяй її з двору, зостав біля мене,— ламаючи руки, молила я.

— Ото, бач, донечко, як погано не по правді жити! Через те дурнісінько й досталося Марті. Ну, годі ж, заспокойся. Я скажу мамі, щоб не відбирала Марту від тебе.

Боже, яка я рада вискочила від папи! Мені так було на душі весело, що я трохи не танцювала. Мерщій я побігла до хазяйки Христі, нагляділа пиріжки, що подавали до обіду, ухопила їх, скілько змогла, і, наче буря, помчалася з ними у свою хату, а трохи перегодом, як одсилали нас після обіду гуляти, я з тими пиріжками потайно від усіх прокралася знову в кухню.

— Марто! На тобі пиріжків,— тичучи їх під сіряк Марті, замовила я.— Ти зостанешся біля мене… Я прохала папу… він обіцяв,— казала я.

Марта притягла мене до себе, міцно здавила й гаряче-гаряче поцілувала.

Я мерщій вирвалась від неї і чимдуж помчалася своїх на гулянці доганяти.

[1906]

КАЗКА ПРО ПРАВДУ ТА КРИВДУ

Присвячую моїм дорогим небожатам

Петрусеві, Пасі і Олютці.

Ми, малі діти, страх як любили казки! Зимньої пори, як насуне та довга та предовга ніч, заберемося на піч у тепле просо або жито, з одного боку гріє й з другого парить, гарно так,— і раді слухати бабусю хоч до самого білого світу... А вона, стара та древня, голови на в'язах не здержить,— так вона в неї на всі боки і розхитується,— як розпустить бувало свої кази та перекази, й не переслухаєш ніяк!

От одного разу зібралися ми коло неї: я, Івась білоголовий, Пріся мигласта та Грицько меткий, напалися раптом: кажіть та й кажіть, бабусю, казки!.. Бабуся була недужа, їй і дихати, може, не хотілося, не то казок казати, а ми одно — намоглися.

Довго вона стогнала та кректала, поки підвелася. Підперла плечима комин, угородила у теплу пашню свої коряві руки й задумалася... Ми так і напали! Одно кричить: «Про Івана-царевича та сірого вовка!» Друге не хоче Івана-царевича, а кажи йому «Оха»; Пріся просить «Кози-дерези».

— Бабусю,— обізвався Грицько меткий,— ви хвалилися колись нову розказати. Кажіть нову. Якось ви її називали...

Бабуся важко зітхнула, аж у грудях у неї запищало, й, прокашлявшись, промовила:

— Якої ж вам? Про Правду та Кривду хіба?

— Про Правду та Кривду! Про Правду та Кривду! Бабусю! Голубонько! Кажіть про неї! — загукали всі.

— Цссс... — утишила вона нас. — Застряла вам у зуби та Правда та Кривда! —