Читати книгу - "Характерник"

Якраз у квітні літа 1672-го Сірко був у славі. Розгромивши численну білгородську орду, він узяв у полон мурзу Тенмамбета й перейшов із ясиром на лівий берег до Нових Санжар. Тут Сірко написав воєводі Григорію Ромодановському щирого листа, що так і так, він не проти стати на гетьманство, якщо, звичайно, государ надасть йому таку милість. Ромодановський відписав, що цар вельми прихильний до Сірка за удатні походи на татар та османів, нехай приїжджає до Курська. Сірко вирушив до Ромодановського зі своїм зятем Іваном Сербином без охорони, прихопивши для боярина живий бакшиш — мурзу Тенмамбета. Та не так тії воріженьки, як добрії люди: полтавський полковник Федір Жученко, посіпака Самойловича, зі своїми реєстровцями зненацька перестрів Сірка на Сеймі, пов’язав, як лютого ворога, і відпровадив у Батурин. Тоді ж Іван Самойлович та генеральні старшини Домонтович і Забіла повідомили цареві, що Сірка довелося схопити через те, що він з’явився на лівому березі для розпалювання бунту проти москвинів. З ним, бач, приїхав мурза Тенмамбет, оскільки бунтар, якщо стане гетьманом, схильний піддатися на ласку турецького султана. Цар наказав Ромодановському негайно доправити Сірка до Москви, поки запорожці та невдоволена чернь не обрали його на гетьмана. Наказ було виконано — Сірка привезли в Москву, а звідти заслали аж у сибірський Тобольськ.

«Нічого, — сказав Сірко цареві, йдучи на Сибір. — Ще прилетить та зозуля, що мене не забула».

Зі своєю кебетою він міг би стонадцять разів утекти з Сибіру, але тоді був би змушений переховуватися на Січі чи в далеких чужих краях, а це не входило в подальші плани Сірка. Він знав, що прийде коза до воза. І вона прийшла. Торік навесні султан Магомет IV захопив Поділля, його 300-тисячне військо загрожувало Польщі й Московії. Спільна небезпека зблизила давніх ворогів, і переляканий польський король Михайло Вишневецький почав через послів умовляти не менш настрашеного московського царя Олексія Михайловича відпустити з Сибіру Івана Сірка. Бо немає більшого войовника супроти турка, ніж цей запорозький шайтан. І що тут було робити? Хоч круть, хоч верть, цар мусив дослухатися до польського короля, тому наказав привезти невільника в Москву. Привезли. Але ще довго не відпускали. Прямо в царських палатах від Сірка зажадали присягнути, що він вірно служитиме государеві Олексію Михайловичу й не піддаватиметься на інші зваби та намовляння. У присутності патріарха Питирима, священного собору, бояр та інших думних людей шайтан із бурштиновими очима сказав, що воно так і було, треба менше слухати пасквілянтів, од яких усі біди по царських дворах та гетьманських столицях.

Олексій Михайлович чи вловив, чи пропустив повз вуха насмішку, але також збрехав при всьому народі, що відпускає Сірка на волю завдяки заступництву і клопотанню гетьмана Івана Самойловича. Ще цар сказав, що обіцяв відпустити Сірка на прохання запорожців, тож і відпускає його на Січ, оскільки царське слово тверде й непохитне.

«А хіба я не казав, — засміявся Сірко, — що прилетить та зозуля, яка мене не забула?»

Цар не любив таких кпинів. Може, через те після його твердого слова Сірка тримали в Москві всю зиму і майже весну, він повернувся на Січ аж на початку літа. Зате надивився на Москву донесхочу — від царських палат до лобного місця, де страчували лиходіїв.

— Бачив я царя, як оце вас, — сказав Сірко Чадуєву й Щоголєву. — І государя бачив, і царевича, тому й кажу, що вони схожі, як дві краплі води. А ви бачили тільки царя, а сина його ще ні, тому верзете тут глупства.

Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв затято стояли на своєму. Вони сказали, що приїхали на Січ не дивитися на самозванця, а забрати його й відвезти в Москву.

— Забрати? — обурено загули запорожці. — У Москву? Та там же бояри задушать його голими руками і не покажуть цареві-батечку.

Скільки посли не переконували низове товариство, скільки не проклинали самозванця та його полигача Івана Міюського вкупі з їхнім верховодою Стенькою Разіним, нічого не допомагало. Суперечка зайшла в глухий кут. Сірко сказав, що цей гордіїв вузол розрубає козацька рада: як вона постановить, так і буде. Він велів послам іти в грецьку хату й ждати, поки запорожці зберуться на коло. Тоді покличуть і їх, і царевича Симеона Олексійовича, щоб розвіяти сумніви.

Чадуєв і Щоголєв, повісивши носи, пішли до грецької хати. Діди-райці теж почимчикували до своїх куренів, а Сірко й деякі старшини та військові товариші вирішили провідати царевича. Вони гусаком потягли до куреня Симеона Олексійовича — Сірко, суддя Білий, писар Яковина, осавул Харко Білецький, підсліпуватий Лук’ян Андрієць, курінні отамани Добривечір, Хведько Срібний, Саливон Гапочка, довбиш Дробаха.

Царевич їм зрадів, як дитина, і Сірко знову сказав, що Симеон викапаний цар Олексій Михайлович: причепи йому бороду — не відрізниш. Запорожці, які ніколи не бачили царя, тепер могли уявити, який він із себе.

На радощах усі почали випивати й веселилися цілий день, а Сірко, захмелівши, заснув[31]. Царевич, щедра душа, частував гостей тими ласощами, яких запорожці йому настаралися за сорок єфимків у Переволочній від крамаря Перехреста, — фіґами, макухою, борсучим здором, халвою, кав’яром, рахат-лукумом, ремезовими яйцями, сушеними динями та ще всякою всячиною. Симеон підливав запорожцям міцної айвової запіканки та густих вин, які відразу вдаряли в голову й відпускали душу на волю. Значні товариші, курінні отамани славили царевича й кляли на чому світ московських послів. Ось хай-но збереться козацька рада, тоді вони швидко вирішать, чи цих сучих синів повісити, чи спалити в смоляній діжі, чи, може, посадити голим озаддям у мурашник, щоб комашня обгризла їх до білої кості. А коли вже було виплеснуто все, що накипіло на душі, шкуринський курінний Гапочка, важко повертаючи язиком, що від рахат-лукуму приклеївся до піднебіння, проказав спроквола:

— А чого нам, панове, ждати до ради? Хіба ми не можемо зараз сходити до послів у гості?

— І то правда! — підтримав Гапочку Добривечір. — Хіба ми не козаки?

— Хіба ми не запорожці? — розправили плечі значні військові товариші.

— Ще не вмерла козацька мати! — тріпнув вусами осавул Харко Білецький.

Вони всі разом поглянули на царевича — що