Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А чи був схожий, про це не мені судити. Нехай про те люди скажуть.
Моє ім’я Ісмет Чаякович, але всі кличуть мене Ісма. Я приїхав з Мостара п’ятдесят сьомого року, мені тоді щойно виповнилося двадцять, і я розтягував слова так, як у нас розтягують, відколи Бог сотворив сонце й камінь, і не міг сприйняти отого сараєвського: «Ісмете, Ісмооо!». Те «оооо», брате, було для мене так само, як коли б мене звали Гівно. Тому я від початку й казав усім, що звуся Ісма. Так, їм було дивно, але потроху звикли, і дотепер ніхто мене інакше й не називає. Думаю, я єдиний Ісма у цілому Сараєві. Напиши це ім’я на конверті — й кожен листоноша знатиме, кому його адресовано.
А Салко я знаю, відколи він ще був отакісінький. Тонкі губи, великі чорні очі, а обличчя таке бліде, наче сонце на нього й не світило ніколи. Таким був змалку. Не бавився з іншими дітьми, та й дорослим не особливо до душі був. Знаєш, буває, коли влітку зненацька рине злива, жінки вискакують у двір знімати білизну, а чоловіки хапають дітлахів і закидають до хати. Салко завжди залишали до останнього, ніби й не дуже шкода, якщо він намокне. Тяжко таке говорити, але мені здається, що його навіть рідна мати не надто любила. Завжди більше упадала коло його брата й сестри, сиділа над ними, коли ті хворіли, переживала, як їм ведеться у школі. Салко був для неї якось між іншим. Якби не це, може, з ним усе добре вийшло б. А може, й ні.
Коли треба було переходити до середньої школи, Салко заявив, що не піде. Мати знизала плечима, батькові було байдуже. Головне, щоб Файко і Санела пішли правильним шляхом, а про молодшого вони вже якось подбають. У той час Файко саме закінчував гімназію, а сестра їхня щойно вступила до університету, на економічний факультет. Старий був задоволений, його підприємство успішно працювало, він був заступником директора, будувалася сімейна дачка у Подаці, і здавалося, що немає нічого, що може піти не так. Я навіть не певен, чи він хоч раз спитав Салко, що той робитиме, якщо не буде ходити до школи.
Минув перший рік, а Салко ніхто не чув і не бачив. Бува, пройде вулицею, чемно привітається, але ніколи ні з ким не розговориться, тож ніхто й не знав, куди він ходить, що робить. Гаразд, сусіди не знали — це ще нормально, але ні батько, ні мати не знали теж. Аж доки через рік, у вересні — діти щойно пішли до школи, — до старого Османовича в кабінет не нагодилися товариші з комітету.
— У чому справа?
— Ні в чому! — кажуть товариші.
— Чого ж ви тоді прийшли?
— А чого б нам не прийти як друзям до друга? Чи ти нас бачити не радий?
— Радий, як же я можу бути не радий…
— Якщо не маєш часу, ми можемо зайти іншим разом. П’ятниця нині, то ти, може, поспішаєш. Бо ще на джума-намаз[59] спізнишся.
У першу мить старий Османович подумав, що товариші жартують, тому й згадали про джуму. Він засміявся, а вони ні. Тільки дивилися на нього, позакидавши ногу на ногу, сьорбали каву, а обличчя при цьому мали гидливі, наче сцяки хлебчуть. Це його й підкосило.
— Де твій син? — запитали товариші.
— Та де ж йому бути, їй-богу, — в університеті. Філософія! — хотів похвалитися.
— Не той син, а другий. Де він?
— А, Салко. Салко вдома.
— А що, медресе[60] для тебе — дім? Якщо медресе тобі дім, то що тоді для тебе Партія?
Ось так сусід Османович і дізнався, що його син таємно вступив до релігійної школи. Як Салкові вдалося це зробити без відома та схвалення батьків, про те ніхто ніколи так і не дізнався, але говорилося всяке. І що один ходжа порекомендував його і підписи підробив, а згодом через це опинився у в’язниці. І що брат старого Османовича збрехав, ніби Салко його син. І що Салко збрехав, буцім батьки його загинули в автокатастрофі, і привів якогось чоловіка, видавши за свого опікуна… Різне говорилося, завжди різне говориться, а моєю справою завжди було слухати. Якщо й мушу щось казати, то завжди жартую, випалюю якесь мостарське шалапутство, бо не хотів би, щоб до моїх слів занадто прислухалися. Не моя то справа — судити, як усе було і чому було саме так, як було. Але зі спокійною душею скажу зараз, що мені не жаль ні батька, ні сина. Шкода мені родини. Вони не заслужили, щоб таке з ними сталося. Завжди були добрими сусідами.
* * *
Салко. З імені можна було б сказати, що я маляр якийсь чи сантехнік. Кожен другий маляр у Сараєві називається Салко. Може, я й міг би маляром стати, але не лягла душа. Я багато про це думав у перші дні в медресе. Довкола мене були Мехмед, Абдулла, Джемалудин, ще один Мехмед, Мустафа, Джавид, і ще Шахсивар — приїхав зі Скоп’є, Ісмет із Ніша, Абдулфетах, Дервіш… Усе такі імена, які отримуєш при народженні, а потім маєш їх перед Богом заслужити. Та чи був колись хоч один гафіз чи алім, який би звався Салко? Я думав, що не було і що так звуть лише малярів та сантехніків. Згодом збагнув, що ім’я твоє завжди таке, яким ти його носиш. Я — Салко. Саліх означає «добрий». А Великий Аллаг знає, чи я справді був добрий. Він усе бачить і не забув про мене, Він знає, чому так довго не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іншалла, Мадонно, іншалла», після закриття браузера.