Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Звісно, такий висновок не знайшов підтримки в керівництва. Олегові нагадали: група свою справу зробила й розформована, а він займається чорт знає чим. Не маючи вже жодних повноважень, Кобзар затявся: йому так само не подобається громадянин Донцов, по ньому давно плаче в’язниця. Проте в даному випадку справжній убивця гуляє на волі й хтозна, як скоро себе проявить. У відповідь почув залізний аргумент: Вампір має статус, який дозволяє не бруднити рук самому. Наказав — і нема Вані Золотого. На що Олег уперто відповідав: громадянин Донцов — професійний злочинець, він конфліктує з законом уже другий десяток років. Тому має клепку. І не велить стріляти в того, з ким має всім відомий затяжний конфлікт.

Тим більше, що Кобзар мав на руках інші висновки.

Від Вані Золотого розбігалися люди, бо в нього вже не ставало пороху зберігати вплив. Не мав жодних шансів перемогти Вампіра та його невеличку, але міцну імперію. Старший злодій не заважав молодшому, хай різниця між ними якихось дванадцять років. Донцов не бачив у ньому серйозного противника, і це було підтверджено багатьма свідками.

Зрештою з’ясувалося: вбили Золотого двоє зовсім відморожених, ще й не місцевих наркоманів. Ваня на свою голову вирішив прогулятися вздовж каналу пізно ввечері, бо останнім часом погано спав. Парочка з пістолетом наразилася на нього як на випадкового, гарно вдягненого перехожого. До того вони вже встигли пограбувати кілька нічних маркетів, тож куражу й власної дурі вистачало. Не могли подумати, що дід полізе битися, навіть намагалися хором подати свої дії як необхідну оборону. Хто спалив їх, чому за обома довелося їхати аж до Харкова — Кобзар не знав. Напевне мала місце класична для карного розшуку ситуація, коли зловлений на гарячому викладав на допитах усе, що десь чув та бачив, торгуючись за пом’якшення. Можливо, інформації про застреленого в Києві старого злодія міліція повірила не відразу, перевіряли багато разів, та все ж зійшлося.

Вампір вийшов на волю.

А за деякий час Олегові подзвонили, переказали вітання від Леоніда Григоровича й ввічливо попросили приділити йому трошки уваги. Вампір був сама елегантність, широко не гуляв, посиділи за пляшкою текіли, потринділи за життя. Так Кобзар дізнався, що може в разі чого запросто звертатися до громадянина Донцова.

— Ти хто завгодно, Лилику, тільки не сука, — сказав Вампір, прощаючись. — Іншому насрать би. Ти тоді затявся.

— Промовчу, — відповів тоді Олег. — Навряд ти мене послухаєш і підеш на пенсію. Не тепер, так пізніше закриють.

— Як закриють — так і випустять. Хоча перехвалив, язицюра в тебе дурний.

Справді, як накаркав.

Уже за пару місяців Вампіра знов затримали. Тут не відкрутився: в машині знайшли пістолет. І хоча не довели, що він взагалі тримав цю зброю у своїх руках, справу змайстрували оперативно. Пізніше Кобзар дізнався: дорогий адвокат, якого найняв Вампір, сам прийшов до клієнта в тюрму й пояснив ледь не на пальцях: краще відсидіти зараз мінімально. Є велика потреба приземлити, й зберігання зброї — не найтяжча стаття. Якщо не вийде й цього разу, хто знає, що приварять потім. Все одно для Вампіра колонія — як курорт.

Чому Леонід Донцов пішов тоді на угоду, Олег не питав.

Лиш мав нагоду поворушити мізками, дещо проаналізувати й зрозуміти: на той час Вампір заважав на волі кільком партнерам, які раптом вирішили піти у владу. Відмежуватися від нього в інший спосіб вони не могли, а так виїхали на хвилі публічного таврування злочинності та окремих злочинців. Кобзар підозрював — Донцов сам розв’язав задачку. Побоювався — вийде й виставить рахунки.

Дарма.

Вампір після звільнення відійшов від справ. Принаймні, дав це зрозуміти, виїхавши на рік із Києва спершу в Одесу, далі — на Закарпаття, де поправляв здоров’я на різних курортах. Коли повернувся, нашаманив собі непримітне СТО біля Совських ставків, де навіть сам брався за інструмент, виявивши неабиякі здібності механіка. Жив там же, в приватному секторі, при будинку звів ще флігель поруч із сауною. На території постійно перебувало п’ятеро-шестеро неговірких міцних чоловіків, за потреби кожен міг виконувати роботу автослюсаря. Та якщо раптом потрапити за паркан, у двір, то відразу впадало в очі: тут фортеця, яка готується тримати облогу, не інакше.

Звичайно, Леонід Донцов й далі тримав руку на київському кримінальному пульсі.

Повз його очі й вуха не проходило нічого, що мало бодай якесь серйозне значення.

Кобзар бував тут кілька разів після повернення з війни. Просто так, без нагальної потреби. Виявилося, що Вампір був одним із небагатьох давніх знайомих, хто не лише поговорить, а й почує, як треба.

І ось тепер лишився єдиним, до кого Олег міг навідатись у своєму невеселому становищі.

10

Вийшли у двір через двері в задній стінці гаража.

Кобзар уже бував тут раніше. Не здивувався й не напружився, побачивши величезного алабая. Пес бігав двором без ланцюга, відчув чужого, завмер на місці, загрозливо рикнув. Заспокоїти пса міг лише Вампір, завжди робив лиш йому одному зрозумілий жест. Та цього разу не поспішав. Ще й засунув руки в кишені комбінезона, з цікавістю стежачи, що ж буде далі.

Сигналу заспокоїтися не було.

Алабай вишкірився, загарчав уже сміливіше.

З прибудови неквапом вийшли один за одним троє бійців. Вампір далі стояв незворушно, і трійця розійшлася двором, ставши бойовим порядком. Вони чекали сигналу, аби разом із собакою-сторожем кинутися на одного, дарма, що беззбройного й з вигляду — змученого, не готового навіть для порядку опиратися.

— Для чого цирк? — спитав Кобзар, не зводячи погляду з алабая.

— А для чого взагалі придумали цирк? — у тон відповів Вампір. — Розвага.

— Ну, народ ходить, аби побачити клоунів. Дресировані звірі якось не гріють. Знаєш, як обов’язковий доважок до блазнів. Тому хай твої руді займуться чимось кориснішим, ніж виходити троє на одного.

Навмисне говорив голосно. Бійці мусили його почути. І почули — зачепив бічним зором, як один, схожий на молоду мавпу, нервово потягнувся туди, де тримав зброю.

— Тест на хамство, га, Лилику?

— Вважай, пройшов успішно. Кажи, які в тебе тут тести. Для чого спускаєш на мене собак?

— Я? — Вампір тицьнув себе пальцем у груди. — Аби хотів, тебе б тут уже рвали на клапті. Мені досить сказати ось Гобі, — кивнув на