Читати книгу - "Називай мене Мері..."

— Гобі? Наче така пустеля є...

— Гобі — це Гоблін, — спокійно пояснив Вампір.

— Ти назвав пса Гобліном?

— Глянь, на кого схожий. Придумай інакше.

— Нехай, чорт із ним. Твій песик. Як хочеш, так і кличеш. Зараз ти показав, хто тут хазяїн, — зітхнув Олег. — Ніби я сам не знав. Тепер хай мене справді рвуть. Як ні — поговоримо, для цього приїхав.

— А тебе кликали сюди? — підніс голос Вампір.

— Ти щойно питав.

— А зараз ти скажеш, аби чули люди! Бо інакше я не поясню своїм, що тут робить мужик, якого шукають менти за вбивство якоїсь дівки! В тебе земля під ногами горить, Лилику! І ти хочеш тут усе запалити!

— Мені нема, куди більше йти.

— Так чому ти вирішив, що до мене можна після всього?

Донцов уже ледь перекрикував лютий собачий гавкіт. Пес не кинувся в атаку, бо досі не отримав на те дозволу. З тієї ж причини на своїх місцях лишалися бійці.

— Мені здавалося, в нас усе рівно.

— Мені теж. Зараз ти стратив.

— Значить, я тебе погано зрозумів. Ну, твої слова тоді. Коли казав, аби я заходив у разі чого.

— Я погано пояснив, — вишкірився Вампір, вперше з моменту зустрічі показавши знамениті кутні ікла. — Тут завжди підставлять плече, якщо матимеш проблеми з баблом. Благодійний фонд для тебе відкритий, хоч бочка не бездонна.

— Коли я жебрав?

— Ніхто тебе злиднем не вважає. Але хіба не було кілька разів, що тебе вантажили в машину після посиденьок, а в кишені знаходив пару сотень баксів? Не подачка, на реабілітацію. Брав і мовчав, хіба ні?

— Хотів повернути.

— Ой, Лилику. Критичні дні в нашого брата-мужика трапляються навіть частіше, ніж у бабів.

Або Кобзареві здалося, або Вампір потроху міняв гнів на милість.

Злий та добрий поліцейський у одній особі.

— Що ще мені можна було?

— Та любе. Вирішу все, крім проблем із ментами.

— Прошу пробачення, громадянине Донцов, але ви мали такі самі проблеми. І хтось із присутніх їх розв’язав. Чи ні?

Вампір сховав ікла.

Махнув і кивнув водночас.

Схожий на молоду мавпу спокійно взяв алабая за нашийник, відвів углиб двору, до закапелку між будинком та сауною. Двоє інших, ніби нічого не сталося, повернулися, звідки вийшли. Враз стало тихо, але від того — не спокійно.

— Ходи, — Вампір показав на невеличкий, міцно збитий дерев’яний сарайчик, сам рушив першим.

Усередині, крім широкого, придатного для будь-яких робіт верстата з прикрученими лещатами, були полички з розкладеним інструментом. Біля протилежної стіни примостився старий, радянської моделі диван-«книжка». Його накривав вибитий гуцульський ліжник, з тієї сувенірної продукції, яку продають вздовж головних трас разом із дерев’яними масажерами, качалками й кухонними дошками. Більше тут меблів не було, і Вампір примостився біля верстата, спершись на нього. Кобзар же прикипів поглядом до дивана — аж тепер відчув, як вимотав цей дивний день. Він уже втратив усе, що мав, бо не міг повернутися в барліг, лишив на вулиці машину, в ній — ноутбук. Все майно на ньому, у кишені — паспорт, а гроші — сльози.

Без дозволу сів.

Наче хто штовхнув, притиснув: повалився на спину, розкинув руки, заплющив очі. Голова паморочилася, тіло трусило, мовби від п’ят до маківки пустили струм. Хтось наче ватою вуха заліпив, і Вампірові слова пробивалися крізь заглушки:

— Отак, правильно. Лежи і слухай. Ти, Лилику, не вмикай героя. Не відмазав ти мене від цугундера тоді, зрозумій. Я не вбивав Золотого. Ти зробив свою роботу, довівши це. А толкова робота — не подвиг. До того ж мене все одно закрили, знову не за хрін собачий. Нічого я тобі не винен, нічим не зобов’язаний. Хороше ставлення в наш час це немало, погодься.

Кобзар розклепив повіки. Перед ним уже нічого не стрибало й не хилиталося. Прикрив очі долонею, запитав:

— Цькувати собаками — хороше ставлення?

— Тебе без мене, бачу, зацькували.

— А отут ти правий, — Олег опустив руку. — Навіть не знаєш, наскільки.

Підводився не рвучко, аби втримати світ довкола себе. Сів, навіть вмостився на дивані зручніше. Заговорив, виклав Вампіру все, що трапилося зранку й дотепер. Той не перебивав, та щойно Кобзар завершив і витягнув цигарки, прикрикнув:

— Ховай!

— Ти чого?

— Тут не курять.

— Тут?

— На моїй території.

— Смолив же недавно, мов павук.

— Тепер ні. Ніхто не курить і не п’є, до речі. Хочеш лишитися, сиди, сопи в дві ніздрі, терпи.

Олег гмукнув.

— Раптом почали дбати про здоров’я.

— Давно пора.

— Гаразд. Так розумію, можу все ж у тебе перебути.

— До завтра. Як виняток. Повірю, що дурням щастить і ти не привів нікого на хвості.

— Дай тобі, Боже, здоров’я, — Олег скривив кутик рота, імітуючи посмішку.

— Тепер про твої проблеми, — Вампір знову виставив ікла. — Досі не зрозумів, що тебе ведуть?

— Хто і куди?

— Це ти сам повинен вичислити, Лилику. Але якби мав час спокійно помізкувати й прокачати ситуацію, побачив би ось що, — він облизав ікла язиком, прикрив верхньою губою, схрестив руки на грудях. — Кажеш, тобі спершу брякнули, тут же дали старт тікати. Оте біжи інакше не назвеш. І ти рвонув, у чому був. Хоча якби тебе хотіли підставити, підкинути труп і стриножити невідомо для чого, — ні про що б не попереджали. Згоден?

Замість відповіді Кобзар насупив брови. Зараза, міг би сам розкумекати. Враз з очей впала полуда, стрепенувся.

— Що? — Вампір трохи подався вперед.

— Місце злочину, — вичавив Олег. — Я не мав часу та змоги все оглянути. Навіть якщо когось убили в моїй хаті... Тим більше, в моїй хаті! — кулак стукнув по дивану. — Мені дали час очуняти. Але не лишили часу бодай побіжно все вивчити, роздивитися. Тому, хто вбив дівчину з Донбасу, ту саму Мері, я не потрібен в тюрмі!

— Молодець, — вишкірився Вампір. — Думай далі. Сам кажеш, копи знали, де тебе шукати. Та щойно вийшли на тебе, хтось знову дає тобі сигнал тікати. Навіть шмаляти починає, аби прикрити твій відхід. З того, що я почув, ситуйовина виглядає саме так.

Кобзар пошкріб потилицю.

— Бач, недарма я до тебе завернув. Збоку, свіжим оком, усе воно видніше.