Читати книгу - "Безчестя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Припини, Девіде! Я не хочу слухати ці балачки про чуму й вогні. Я не просто намагаюся врятувати свою шкуру. Якщо ти так думаєш, значить, ти нічого не збагнув.
— То допоможи мені. Ти намагаєшся винайти якусь форму особистого спасіння? Сподіваєшся, що зможеш спокутувати старі гріхи теперішніми стражданнями?
— Ні. Ти продовжуєш неправильно тлумачити мою поведінку. Провина й спасіння — абстрактні поняття. Я не керуюся абстракціями. Поки ти не спробуєш цього зрозуміти, я не можу тобі допомогти.
Він хоче відповісти, але вона перериває його:
— Девіде, ми домовилися. Я не хочу продовжувати цю розмову.
Вони ніколи ще не були такими далекими одне від одного й такими злими одне на одного. Він здригається.
Чотирнадцять
Новий день. Телефонує Еттінґер і пропонує позичити їм «тим часом» рушницю.
— Дякую, — озивається він. — Ми подумаємо.
Він дістає інструменти Люсі та лагодить, як може, кухонні двері. Їм слід установити ґрати, міцні ворота, огородити ферму парканом, як зробив Еттінґер. Їм слід перетворити ферму на фортецю. Люсі варто купити пістолет і рацію, взяти уроки стрільби. Та чи погодиться вона колись? Вона тут, тому що любить землю і старе ländliche[56] життя. Якщо таке життя приречене, що їй залишатиметься любити?
Лестощами вдається виманити Кеті зі схованки й поселити на кухні. Вона пригнічена й боязка, бігає назирці за Люсі, намагаючись не відставати. Життя з кожною хвилиною все менше нагадує колишнє. Будинок здається чужим, спаплюженим; вони постійно остерігаються й прислухаються до звуків.
А потім повертається Петрус. Стара вантажівка гуркотить поритою коліями доріжкою та зупиняється біля стаєнь. З кабіни вилазить Петрус у занадто тісному костюмі в супроводі дружини й водія. Чоловіки вивантажують з кузова коробки, насичені креозотом стовпи, листи оцинкованого заліза, рулон пластмасових труб і нарешті, з чималим галасом і шумом, двох молодих овець, яких Петрус прив’язує до стовпчика паркана. Вантажівка розвертається широкою дугою довкола стаєнь і гуркотить у зворотному напрямку під’їзною доріжкою. Петрус із дружиною зникають у стайні. Над азбестовим комином починає витися димок.
Він продовжує спостерігати. За мить з’являється Петрусова дружина і легким широким рухом спустошує помийне відро. «Приваблива жінка», — думає він собі. На ній довга спідниця, а хустку вона зав’язує за сільською модою високо. Красуня й везунчик. Але де ж вони були?
— Петрус повернувся, — повідомляє він Люсі. — Із безліччю будівельних матеріалів.
— Добре.
— Чому він не сказав тобі, що їде? Тобі не здається підозрілим, що він зник точно в потрібну мить?
— Я не можу розпоряджатися ним. Петрус сам собі господар.
Non sequitur[57], але він пропускає його повз вуха. Він вирішив деякий час не зважати ні на що з того, що каже Люсі.
Донька залишається відлюдькуватою, не виказує жодних почуттів, не цікавиться нічим навколо. Йому, чоловікові, котрий не розуміється на садівництві, доводиться випускати із загону качок, поратися з водогінною системою й пускати воду, аби городчик не засох. Люсі годинами лежить на ліжку, витріщається в нікуди або гортає старі журнали, запаси котрих, схоже, ніколи не вичерпаються. Вона нетерпляче гортає їх, наче шукаючи щось, чого там немає. «Едвіна Друда» вже й слід захолов.
Він вистежив біля загати Петруса в комбінезоні. Здається дивним, що чоловік ще й досі не зазирнув до Люсі. Лур’є прямує до нього, вітається.
— Ви, мабуть, чули, нас пограбували у середу, поки вас не було.
— Так, — не приховує Петрус, — я чув. Це дуже погано, дуже погана справа. Але з вами всіма все гаразд.
З ним усе гаразд? А з Люсі? Може, Петрус запитав? Звучало не схоже на запитання, але буде непристойно сприймати почуте якось інакше. Запитання є, а яка відповідь?
— Я живий, — озивається він. — Гадаю, поки ти живий, з тобою все гаразд. Отже, так, зі мною все гаразд. — Він змовкає, чекає, дозволяє розростатися тиші, тиші, котру Петрусові доведеться заповнити наступним запитанням: «А як Люсі?»
Він помилився.
— Люсі поїде завтра на базар? — цікавиться Петрус.
— Не знаю.
— Якщо вона не поїде, утратить свою ятку, — пояснює чоловік. — Напевно.
— Петрус хоче знати, чи збираєшся ти завтра на базар, — повідомляє він Люсі. — Боїться, що ти можеш втратити ятку.
— Чому б вам не поїхати удвох, — пропонує вона. — Я не в змозі туди їхати.
— Упевнена? Було б шкода проґавити тиждень.
Донька не відповідає. Їй не хочеться потикати туди носа, і він знає чому. Через безчестя. Через сором. Саме цього досягли їхні відвідувачі; саме це вони зробили з упевненою в собі молодою жінкою. Чутки вже ширяться околицями, наче пляма. Не її розповідь, а їхня: вони її власники. Як вони поставили її на місце, як показали їй, що слід робити з жінкою.
З одним оком і білою шапочкою на голові йому й самому соромно з’являтися на людях. Але заради Люсі він займається базарними справами, сидить поряд із Петрусом у ятці, терпить зацікавлені погляди, ввічливо відповідає друзям Люсі, котрі вирішили поспівчувати.
— Так, ми втратили машину, — каже він. — І, звичайно, собак, усіх, крім однієї. Ні, з моєю донькою все гаразд, вона просто сьогодні нездужає. Ні, ми не плекаємо надій, поліція перевантажена, певен, ви й самі знаєте. Так, обов’язково їй перекажу.
Він читає публікацію про їхній інцидент у «Геральд». Чоловіків у ній називають «невідомими нападниками». «Троє невідомих нападників атакували міс Люсі Лоурі та її літнього батька в їхньому невеличкому фермерському угідді в околицях Салема, а потім втекли разом з одягом, електронними пристроями і вогнепальною зброєю. Химерною особливістю стало те, що, перш ніж утекти на “Тойоті короллі” 1993-го року випуску із номером СА 507644, грабіжники застрелили шістьох сторожових псів. Містерові Лоурі, котрий під час нападу отримав легкі поранення, надали допомогу в Шпиталі колоністів, після чого його виписали додому».
Він радіє, що в газеті не пов’язали літнього батька «міс Лоурі» та Девіда Лур’є, спеціаліста з творчості співця природи Вільяма Вордсворта та до нещодавнього часу професора Технічного університету Кейпа.
Власне торгівлею він майже не займається. Це Петрус швидко й розторопно викладає товар, це він знає ціни, бере гроші й віддає решту. Насправді Петрус робить усю роботу, поки він сидить поруч і гріє руки. Як у старі часи: baas en Klaas[58]. Ось лише ніхто не сподівається, що він віддаватиме Петрусові накази. Той просто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безчестя», після закриття браузера.