Читати книгу - "Ода до радості (збірник)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Буги розвинули тут вирощування рису, кукурудзи, цукрової тростини, завезли із собою коней і буйволів, а згодом зайнялися риболовлею. Задля збереження автентичності, яку тут уже мало хто шанував, новонародженим часто давали однакові імена: дівчинку називали Джакартою, а хлопчика Джакартом – за назвою столиці Індонезії, яку ніхто ніколи не бачив…
Отже, Джакартів і Джакарт тут було до біса.
Коли буги приходили до влади, імператорів, а пізніше – «коменданте» чи президентів можна було відрізнити по номерах: від Джакарта Першого до Джакарта Сімдесят Восьмого.
Часом їх називали за родом діяльності чи характерними рисами.
Скажімо, Джакарт Третій – «Милосердний» – увів гуманну смертну кару через повільне випущення крові крізь особливий надріз судини на горлі, що було безболісно. А Сімдесятий – «Рибалка» – запровадив у навчальних закладах обов’язкове вивчення всіх тонкощів рибальства, зробивши відкриття найкращого улову – на свіже коров’яче око.
До епохи, яку один із правителів назвав Великою Асиміляцією, кожну гілку народонаселення Місцевості можна було відрізнити від іншої за родом діяльності.
Етнічна ворожнеча в Місцевості виникла давно й існувала, мов повітря.
Кожен клан претендував на перший крок цією кам’янистою землею.
Відверто кажучи, копти були добрішими.
Копти так само, як і буги, вважають себе першими відкривачами Місцевості.
Звісно, від справжніх коптів у них залишилась хіба що гордість від того, що вони – нащадки давніх єгиптян. А від зовнішності – видовжені мигдалеподібні очі і гладенька, ніби відшліфована нефритовим валком, шкіра кольору молодого меду.
Вони прибули в Місцевість, коли в Єгипті Халкідонська соборність зазнала гонінь.
Копти ревно пишаються своїм походженням, шанують Папу своєї Церкви, як і всі інші православні, святкують Великдень і зберігають мову, що виникла в часи еллінізму, – трохи схожу на грецьку зі значним домішком діалектів своїх пращурів – мови фараонів.
Усі жінки вирізняються з-поміж інших поставою Нефертіті.
Навіть їхні кішки – стрункі і шовковисті – мають високі лапки й довгі шиї.
І вигріваються на сонечку в позах кам’яного Сфінкса.
Були часи, коли копти намагалися встановити тут свою державність – адже ніколи її не мали. Але ці прагнення тонули в потоках їхньої ж крові.
І якщо порахувати дні їхнього правління на цих просторах, то за всі тисячоліття навряд чи набереться хоча б зо п’ять років, коли на імператорський (згодом – президентський) балкон Комендатури виходив представник цієї народності.
Проте портрети пращурів, намальовані, як і всі коптські ікони, у стилі примітивізму, висіли в кожній родині, головою якої був нащадок копта.
Третьою за чисельністю і боротьбою за пальму першості були, хоч як це дивно, каталонці.
Досі не встановлено, від чого вони втікали чи чого шукали, мандруючи морями-океанами, доки не наштовхнулися на ці, як вони нині запевняють, пустельні землі.
Каталонці завезли до Місцевості «сардану» – національний танець, «хамон» – рецепт сирокопченого свинячого м’яса і «сієсту» – полуденний відпочинок, що триває з першої до третьої години.
Крім цих чільних і більш чисельних націй мешкали тут болівійці, мексиканці, індійці – головним чином, ті з них, хто з давніх-давен кинувся блукати світами у пошуках щасливішої долі, пригод або просто тікав від переслідувань.
Траплялися тут і представники європейської і навіть слов’янської раси.
А якщо копнути глибше, знайшлися б, певно, і ті, хто вважав себе нащадками інопланетян.
Одне слово, Місцевість час від часу трусило від міжнаціональних чи міжконфесійних війн або загальних і тому – об’єднуючих! – епідемій.
Лад навів Джакарт Шістдесятий, або просто – Шістдесятий «Великий». Той самий, хто започаткував Велику Асиміляцію.
Перед тим різанина в Місцевості досягла такого розмаху, що вже ніхто не пам’ятав, з чого все почалося і кому належала ініціатива взятися за ножі й мачете.
Сусіди вирізали сусідів, з якими ще вчора пропускали чарочку анісової горілки.
Історії – одна страшніша за іншу – передавалися з вуст у вуста: буги прибивають цвяхами немовлят до стін їхніх розорених помешкань, каталонці закопують у гарячий пісок цілі райони коптів, а ті, в свою чергу, знищують і тих, і тих.
Чутки розпалювали ворожнечу.
Безлад тривав доти, доки на балкон Комендатури не вийшов Джакарт Великий.
І проголосив Велику Асиміляцію.
Взагалі всі важливі рішення споконвіку тут проголошувались перед будинком Комендатури. Тоді завжди зачинена і захищена охоронцями брама Муніципальної Ради відчинялася.
По всьому периметру виставлялися великі діжки з вином, а посередині – велетенський казан із вареним м’ясом. І втомлений чварами, очманілий від вбивств натовп кидався на той запах.
Їли руками, часом – з землі, запихаючи великі шматки до горлянок.
Часто це призводило до миттєвої смерті.
Пили, підставляючи роти під струмені, що били з прорубаних отворів у діжках, – та так, що жодна крапля не досягала землі. Потім пускалися в шалені танці, аж доки падали посеред площі і засинали. Хто до ранку, хто – навіки.
Мертвих кидали в рів із водою, живі розповзалися самі, а брама зачинялася.
Встановлювався лад. До того часу, доки тривала влада переможців.
Так було і в той день, коли на балкон вийшов Шістдесятий.
Перед тим як юрмі вдатися до свята їжі й питва, він виголосив промову, суть якої зводилася до нової політики Місцевості.
Він урочисто оголосив еру Великої Асиміляції – того кита, на якому віднині будуватиметься благополуччя всіх, хто тут мешкає.
Подейкували, що Шістдесятий вчився в Європі, – і йому повірили.
Але всі набуті за кордоном ідеї і знання, правильність яких не підлягала сумніву, зазнали значних змін, мов експортована без належної заморозки риба.
І тому відгонили гнилизною.
Задуха існування в Місцевості стала нормою – її просто перестали помічати.
Суть Асиміляції полягала в тому, що Шістдесятий ввів примусове міжетнічне одруження. Буги одружувалися з каталонками, а каталонці з коптками.
Таким чином, як вважав Шістдесятий, мали припинитися війни.
Віднині вони точилися лише в одній, окремо взятій, родині й часом таки призводили до різанини: який-небудь нащадок бугів міг запросто відправити в кращий світ дружину-каталонку, а за нею і двійко власних діточок – лише за те, що якоїсь миті йому здалося, що вони більше схожі на матусю.
Але на це не звертали особливої уваги. Такі «родинні справи» тривали в судах п’ять-десять хвилин і обмежувалися стягненням штрафу на користь бюджету Місцевості.
Під час Великої Асиміляції суспільство нарешті розподілилося лише на два табори – Активістів і Пасивних. Власне, різниця в їхній ідеології була незначною:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ода до радості (збірник)», після закриття браузера.