Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ода до радості (збірник) 📚 - Українською

Читати книгу - "Ода до радості (збірник)"

468
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ода до радості (збірник)" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 43
Перейти на сторінку:
кабины выходят дядьки. Они в пятнистых костюмах, как в том кино, что смотрел Никита, а мама ругалась и меня увела, и в черных шапках, натянутых на все лицо, с дырками для глаз, и еще у них у всех громадные пистолеты в руках! Один хватает какую-то тетю за волосы, она кричит, а он вытаскивает ее на середину прохода. И посредине самолета открывается большая квадратная дырка, через нее врываются шум и свист, и уже не слышно, как сильно кричит та тетя. Дядька толкает ее, и она падает туда, вниз.

Там нет никакого Острова. Одни волны и больше совсем ничего.

– Ма-ма-а-а!!!..

– …преодолеть человеческую природу. Она такова, чтобы встраиваться в экосистему, пускать корни, стремиться туда, где хорошо, и по возможности укрепиться там. Если такой возможности нет, человек протестует и страдает от бессилия. А программа Острова – по задумке, насколько я ее понимаю, в принципе – апеллирует, по-моему, прямо к противоположному…

– Анечка, ну что ты, не плачь… это просто приснилось… уже прошло…

– То есть это искушение нашей самодостаточности? Надо быть готовым, что через пять лет нам его придется преодолевать?

– Придется, конечно. Но я немного другое имела в виду…

– Я с тобой… ну успокойся. Печеньку хочешь?… Димка! Печенье у тебя?!

Он не слышит. Разговаривает с ней, седой женщиной-дендрологом, у них соседние места по ту сторону прохода.

– Мы воспринимаем Остров как оазис. Идеальную экосистему, где мы пустим корни и будем счастливы… не забывайте, только пять лет, не больше. Но в таком понимании все это не имеет смысла даже для нас самих – и тем более не может быть нужно кому-то еще. Все мы умные люди и потому начинаем подозревать обман, аферу, заговор, масштабное преступление… все латентные страхи выходят наружу, верно?

– Димка!!!

– Что? – оборачивается, смотрит на плачущую Анечку, протягивает через проход початую пачку печенья и возвращается в разговор. – Страхи, да. Было.

Женщина кивает:

– А теперь представьте себе, что Остров – не оазис. А питомник. Как для саженцев… или птенцов, так вам ближе?

Я вижу Димкин затылок и все равно чувствую его улыбку:

– То есть?

– Нам предоставляют шанс. Нам, людям особого склада, ведь Островная программа, такая, как она есть, привлекает, в сущности, немногих. Это же довольно редкое сочетание: интеллекта, семейности и авантюризма. И мы с вами можем вырастить каждый свою, автономную экосистему Острова. Один человек не способен вместить в себя экосистему, но на уровне семьи это уже реально, хоть и тоже непросто. А потом не просто уехать, вырвав себя из Острова с корнями, с невосполнимой болью, – а увезти его с собой. Как росток или семена, как пару экзотических птиц… Нам дают пять лет, чтобы мы достаточно окрепли, врастив его в себя.

– И постепенно сделали всю Землю Островом?

Димка улыбается, и женщина тоже.

– Согласитесь, было бы неплохо.

– Ну не знаю. Надо бы для начала на него посмотреть.

– Посмотрим.

Анечка постепенно перестает всхлипывать у меня на груди.

Облаков больше нет. Внизу, под крылом самолета, кренящимся вниз, блестит сине-серебряное море. Огромное, бескрайнее.

Растет зеленая точка в бело-бирюзовой кайме.

Остров.

Ірен Роздобудько

Місцевість

Над Місцевістю висіли червоні хмари.

Коли в них влучали діти – з рогатки або просто – влучали, з них на дахи і вулиці осипався кармінно-коричневий пісок і ще довго скрипів на зубах, залишаючи присмак металу.

Ми в’їхали туди ввечері, коли хмари вже були до чорноти випалені низьким сонцем, крихкі, мов папір, котрий потримали над свічкою.

Авто, переїхавши пропускний пункт через міст, зведений над глибоченною кільцевою траншеєю, підстрибувало на латаній-перелатаній дорозі.

– Люди тут непогані, – заспокоїв супровідник. – Тільки з ними треба спокійно, без емоцій. Це принципово важливо. І раджу відчинити вікна: вони непокояться, коли не бачать вміст будь-чого. Тут навіть мішки для перегною – прозорі.

Я відчинила всі віконця, і одразу на зубах скреготнув пісок із солоним металевим присмаком.

– Тут своя специфіка, – продовжував говорити супровідник, помітивши моє незадоволення. – Ми поважаємо закони.

І додав, різко крутонувши кермо вліво, аби об’їхати тріщину:

– Мусимо поважати…

– А давно існує Місцевість? – запитала я, вмикаючи диктофон.

– Ви здуріли? – вигукнув супроводжувач. – Негайно сховайте свою машинку! Ви нас усіх підставляєте! Це – смерть. Причому – на місці! І все.

– Але ж ви сказали, що люди тут хороші і миролюбні…

– Саме тому не треба їх дратувати. Свого часу тут полягло немало вашого брата – дражнили ось такими машинками. А їх не треба дражнити. Це їх принижує. Вони дуже горді. Вони не люблять, коли їх принижують. До речі, раджу говорити з ними реченнями, котрі не перевищують обсягу трьох-чотирьох слів.

– І їм цього вистачає?

Супроводжувач із подивом поглянув на мене, знизав плечима і посміхнувся:

– А хіба цього замало, аби попросити їсти? Чи привітатися? Вони нічого не ускладнюють. Вони – трударі, їм нема коли говорити. На те у них є керівництво. А вони всім задоволені. Це – ідеальна місцевість.

Знання про ідеальну Місцевість я отримала протягом тих хвилин, доки авто прямувало до найближчого готелю.

Виявилося, що, коли виникла Місцевість, достеменно не знає ніхто.

Подейкують, що їй не менше двох тисяч років.

Її масштаб і чисельність ніколи не обчислювались через те, що науковці або ті з дослідників, хто вибивався за межі, зовсім непатріотично втрачали цікавість до вивчення свого рідного краю.

Тому в енциклопедіях світу цій Місцевості було приділено лише кілька значущих рядків, серед яких були епітети «Велика» і «Могутня».

Як такого, «корінного населення» в Місцевості немає.

Надто багато намішано в тій діжці!

Усе населення перемішалося, немов горох, квасоля, гречка і рис в одному мішку.

І кожна з безлічі народностей вважала себе «корінною», час від часу доводячи це безглуздою, але веселою різаниною. Після якої в порожніх будинках залишалися тільки деталі приналежності переможених до якогось клану у вигляді зашифрованих орнаментів на обрусах і килимах.

Різанина «врівноважувала» народонаселення.

Підручники з історії тут переписувалися приблизно раз на п’ять-сім років, залежно від того, хто брав гору.

Частіше за все це були бугіси…

Бугіси, або буги, прабатьківщиною яких вважається місцевість у районі озер Темпе і Сиденренг в Індонезії… Вони опанували ці території в середині другого тисячоліття до нашої ери. І тоді ж деякі з них – головним чином воїни, непридатні до землеробства, – почали поволі розповзатися світом.

Якесь із племен осіло саме в цій Місцевості, заснувавши свою маленьку колонію.

Вони давно втратили зв’язок зі своєю

1 ... 27 28 29 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ода до радості (збірник)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ода до радості (збірник)"