Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

Літня вірменка повела Аліє коридорами, і невдовзі дівчина вже спала на ліжку в невеличкій, як їй поночі здалося, кімнаті, де було чисто, сухо й пахло якимись осінніми квітами. Про Махмуда вона остаточно вирішила подумати завтра.

Зранку в сон Аліє прокралася пісенька. Простеньку співанку виконував цілий хор – наполовину з крилатих янголів, а наполовину з рогатих чортів, яких часто зображують в храмах на фресках Страшного Суду. Аліє чітко розбирала слова, хоч як нечасто таке бувало в снах:

На дорозі калюжа,

Моя мила нездужа.

А як музику зачує,

То біс у неї танцює!

Розплющивши очі, вона побачила перед собою дівчину – високу на зріст, вродливу, дарма що все обличчя обсипане ластовинням, котра заплітала своє густе темно-русе волосся у довгу, майже до колін косу, а в її велетенських каро-золотистих очах грали живі бісики. Це вона голосно й бадьоро наспівувала пісню, незважаючи на те, що за вікном лише почало розвиднюватися.

– А ти хто? – запитала Аліє, підводячись і поправляючи розтріпане волосся. Лише зараз вона помітила друге ліжко в іншому кутку довгої й вузької кімнати, у якій опинилася.

– Катруся, – відкрито посміхнулася їй дівчина, і Аліє помітила надщерблений передній зуб. – А ти?

– Тобі не сказали? Я Христина. Мене поселили вчора сюди…

– Це нічого, вони часто так роблять. Ніхто бідну Катрусю не попереджає, ніхто про неї не думає… Тому Катруся дбає про себе сама, – весело підморгнула дівчина.

– Я тут ненадовго. Мабуть, – додала після короткої паузи Аліє.

– Як не ти, то хтось інший. Я тут на службі. Працюю на кухні. А ще я сирота. От пан Анжей і поселив мене в замку, бо мачуха зовсім зі світу зжити хотіла!

Катруся була з тих людей, які посміхаються знайомим при зустрічі, але й після розставання усмішка ще довго не сходить із їхніх вуст. «Дурепа якась, здається, вона й смерті з косою зрадіє», – роздратовано подумала Аліє. Балакуча Катруся її дратувала, але треба було дізнатися якнайбільше, тож уголос вона сказала:

– Хто такий пан Анжей?

– Хіба не знаєш? Анжей Ґурський, каштелян наш. Не чула?

– Чула, – випрямилася на ліжку Аліє. – Це в його домі спинився мій пан, Адам Калиновський.

– Такий набитий шкварками індик? – розсміялася господиня кімнати.

Її сміх нагадував брязкіт срібних дзвіночків, і Аліє не втрималася й засміялася разом із нею.

– Хочеш печивце? – запропонувала Катруся, протягуючи половинку медового коника.

Аліє простягла було руку, але Катруся, ніби граючись, підняла печиво вгору.

– Але за це купи мені на ярмарку стрічок! Бо мене з кухні сьогодні до ночі не відпустять, через той триклятий завтрашній бал. А мені на завтра вкрай потрібні нові стрічки!

Дівчина поклала на стіл «коника» і пару дрібних монету.

– Вибереш найгарніших! – зі змовницькою посмішкою сказала Катруся вже в дверях, нібито вони були подругами все життя. – І намиста, якщо гроші лишаться, купи!

Аліє зосталася на самоті. Надворі вже було зовсім світло й спати перехотілося. Швидко вдягнувшись та заплівши коси, Аліє взяла зі столу печиво й згребла докупи дрібні монети. Вона ніколи в житті не бувала на ярмарках, до того ж, так давно мріяла про теплий, підбитий хутром жупан! Нібито прокинувшись від важкого сну, сьогодні вона вирішила зробити щось лише для себе.

Місто почало готуватися до ярмарку задовго до приїзду Аліє. Містяни ніби жили однією думкою про очікувану подію, тож іще за тиждень до початку тільки й мови було, що про гарний виторг та звичні ярмаркові розваги – інші теми зникли з ужитку. Сварки й ворожнеча раптом перестали посідати будь-яке місце в головах кам’янчан, адже на найближчі кілька днів усім доведеться змінити свій звичний устрій життя: торгувати, купувати, зустрічати старих приятелів і щовечора веселитися у шинку.

Довгожданий ярмарок припав на ясний та погожий день. Листя кленів, що вже потроху починало наливатися золотом, поблискувало в останніх теплих променях сонця, що саме визирнуло з-за пагорбів. Тисячі павутинок, сповіщаючи про близький прихід бабиного літа, кружляли в повітрі, чіпляючись за спини, плечі та обличчя ярмаркувальників.

Аліє захоплено роздивлялася різнобарвні стрічки й цехові герби, які майоріли повсюди, дослуховувалася до закликів скоморохів-комедіянтів. Скрізь яскравими плямами виднілися то шовкові вінчики на головах дівчат, прикрашені живими квітами, то білосніжні намітки молодиць, а подекуди й оксамитові капелюхи за італійською модою й вишукані звиті буклі. Вона проходила між рядами, роздивляючись яскравий крам – шкіри та хутра, блискучі намиста та срібні прикраси, вдихаючи знайомий аромат турецьких прянощів. Нарешті в Аліє знову з’явилися власні гроші, ніхто їх більше не смів відібрати, тож вона могла купити собі нові черевички, теплу свитку, омріяний жупан!.. Та перед тим як витрачати свої дукачі, Аліє вирішила обійти всі ряди, що розкинулися ген від костьолу й до ратуші. Усі метушились й торгувались, хизуючись своїми найліпшими убраннями. Броварі зраночку наливали в кухлі пиво й медовуху, стара єврейка тягла заїжджих поселян за рукави, намагаючись збути гору поношеного одягу, ковалі за сусідніми лотками пропонували такі ненависні дівчині серпи, коси й лопати. Тут-таки продавали й перепродували скотину, крикливих курчат та індиків, і ще крикливіших довгошиїх гусей. Цигани привели сюди цілий табун коней, яких розмістили в спеціально зробленій для такої оказії загороді. Поруч господині з криками й лайками збували капусту й ріпу, яблука й чечевицю. Повсюди чувся дух цибулі, що так гарно вродила цього літа.

Аліє купила собі свіжих бубликів й попрямувала назад до одежі та краму, як на мить їй здалося, що серед натовпу майнуло обличчя Уласа. «Примарилось?» – подумала Аліє, вдивляючись у обличчя ярмаркових покупців. Але обличчя майнуло знову. Той самий великий ніс, тонкі губи, хитруваті сірі очі. У грудях защеміло, і Аліє вже готова була окликнути товариша, але… біда була лиш у тім, що Улас був убраний в жіночий одяг. Поверх зібраної під горлом сорочки були вдягнені скромна синя корсетка, залатана кілька разів спідниця та біла попередниця; голову ж покривала вицвіла руда хустка.

Дівчина як дві краплі води нагадувала Уласа. Ті ж дещо незграбні рухи, ледь згорблені плечі, той самий насмішкуватий вираз обличчя…

– Уласе! – не втрималась Аліє, хапаючи дівчину за рукав.

Від несподіванки та впустила на землю корзинку з крамом і коржиками, що розсипалися прямісінько під ноги перехожих.

– Уласе, це ти? – прошепотіла Аліє. – Чому ти в жіночому вбранні? Це і є та таємна справа, задля якої ти їхав до Кам’янця?