Читати книгу - "Джозеф Антон"

На його превеликий подив, індійські власті не дозволили йому знімати цю жінку й будь-який інший матеріал, пов’язаний з розправою над сикхами. Проте він зумів записати її свідчення на магнітофон і в остаточній версії стрічки знімок Р., як і використані у фотомонтажі знімки багатьох інших вдів, справив навіть більше враження, ніж міг би справити її рухомий образ. Індійське представництво високого комісара в Лондоні намагалося змусити Четвертий канал відмовитися від показу цього документального фільму. Проте показ відбувся з випередженням графіка. Просто дивовижно, що, бажаючи приховати причетність правлячої партії до злодіянь, під час яких було убито багато тисяч сикхів, індійський уряд намагався заборонити трансляцію свідчення не терориста, а жертви тероризму; слід віддати належне принциповій позиції керівництва телевізійного каналу, якому вистачило мужности відхилити цю вимогу.

Покидав Індію з почуттям насичено сти: сповнений ідей, тем, образів, звуків, запахів, облич, розповідей, а ще чуттєвости, енергії й любови. Він тоді не знав, що це початок довгого заслання. Індія, ставши першою країною у світі, яка заборонила «Сатанинські вірші», відмовила йому у видачі в’їзної візи. (Громадянам Сполученого Королівства для поїздок до Індії потрібні візи.) Йому не дозволятимуть повернутися, приїхати додому впродовж дванадцяти з половиною років.

Він дізнався про рак свого батька під час редагування фільму, який тепер називався «Опівнічна загадка». Його свояк Сафван, одружений з наймолодшою сестрою Набілою (в родині її називали Ґульджум, тобто люба), зателефонував з Карачі і сказав, що Аніс має множинну мієлому, рак кісткового мозку. Його лікують, однак важко чимось зарадити. Один лікарський препарат, мелфалан, міг би додати йому кілька місяців, а може, навіть кілька років, якби він добре реагував на нього. Проте наразі невідомо, як він зреагує на нього, тому важко сказати, скільки йому залишилося. «Що мені робити? — запитав він. — Може, Самін і я по черзі приїжджатимемо, й мама матиме біля себе принаймні хоч когось з нас. (Самін повернулася до Лондона і займалися зовнішніми зв’язками індійської громади.) Запала тиша, а тоді Сафван розсудливо сказав: «Салмане бгаї, прилітай. Сідай на літак і лети». Він переговорив із Джейн Велслі й Джефом Данлопом, і вони одразу погодилися. За два дні він прилетів до Пакистану й пробув з татом шість останніх днів його життя.

То були лагідні дні, немов повернення до невинности. Він дав собі слово забути всі прикрощі, підслухані в дитинстві сварки батьків, п’яну наругу в лондонському готелі «Камберленд» у січні 1961 року, а також той день, коли він дав батькові по зубах. Він мав двадцять років, й Анісова шалена лють перейшла всі межі, до того ж він прискіпався цього разу до матері. Вдарив батька і подумав: «О Боже, тепер він мені дасть здачі». Аніс був невисокий, однак кремезний, з руками м’ясника, тож завданий ним удар у відповідь міг стати нищівним. Однак Аніс не вдарив сина, а мовчки пішов геть, засоромлений. Тепер це вже не мало жодного значення. Аніс лежав у лікарні Аґа-хана в Карачі і вже не мав жодних сил. Його обличчя змарніло, а тіло виснажилося. Був спокійний і готовий до всього. «Я їм казав із самого початку, що це рак, — скаржився він. — Я запитував їх, куди поділася моя кров?» Колись давно Аніса дуже роздратував герой «Опівнічних дітей» Ахмед Сінай — тато, що зловживав алкоголем. Він не розмовляв із сином і погрожував дружині розлученням за те, що «виховала такого синочка». Заспокоївся тільки тоді, коли стало зрозумілим, що книжка має успіх, а його друзі телефонували й вітали його. Він сказав Салманові: «Коли ти на колінах тримаєш дитя, воно іноді тебе мочить, але ти його пробачаєш». Після цих слів образився на тата, і напруження між ними не спадало. Тепер усе те минулося. Аніс тримав руку свого сина й шептав: «Я гнівався, бо кожне слово, що ти написав, було правдою».

Упродовж наступних днів вони відродили свою любов і знову втішалися нею, ніби ніколи й не втрачали. Пруст у своєму великому романному циклі ставив завдання заново відтворити минуле не через спотворену призму пам’яті, а таким, як воно було. І це їм вдалося зробити з любов’ю. L’amour retrouvé[53]. Одного дня він узяв електричну бритву й обережно поголив батькове обличчя.

По кількох днях уже дуже кволому Анісові захотілося додому. Будинок у Карачі був геть не таким, як Віндзор-вілла у Бомбеї, себто сучасним, збудованим на різних рівнях, зовсім не схожим на стару віллу. З порожнього плавального басейну долинало кумкання жаб, що сиділи в маленькій калюжці застояної зеленої води в найглибшому куті. Якось, коли Аніс ще здужав, їхнє квакання просто вивело його із себе, тож він серед ночі збіг зі спальні по сходах до басейну і гумовими плавальними ластами добряче відлупцював їх. Він їх побив, але не повбивав. До ранку всі вони оклигали й кудись повтікали. Наче також гумові.

Тепер Аніс уже не міг піднятися по сходах до своєї спальні. Йому постелили в кабінеті на першому поверсі, тож він лежав в оточенні книжок. Виявилося, що він геть не має грошей. У горішній лівій шухляді письмового стола лежала пачка п’ятсоткових рупій, і вони виявилася всіма його грішми. Нічого не залишилося і на банківських рахунках. Мав борги за будинок. То був сумний фінал.

За обідом Сафван, успішний інженер-електронник, розповів дивну історію. Він твердив, що йому особисто вдалося провезти до Пакистану найшвидший у світі комп’ютер, так званий «Еф-пі-ес» «Флоутінґ пойнт систем», що, як він вихвалявся, здійснював сімдесят шість мільйонів операцій за секунду. Тоді ж бо як людський мозок — лишень вісімнадцять. «Навіть найкращі звичайні комп’ютери, — казав він, — можуть робити лишень один мільйон операцій». Потім пояснив, що «Еф-пі-ес» необхідна для створення ісламської ядерної бомби. Навіть у Сполучених Штатах таких комп’ютерів налічується не більше двадцяти. «Якби вони дізналися, що такий потужний комп’ютер стоїть у нас на складі у Лагорі, — казав він з усмішкою, — то вони б негайно припинили надання нам фінансової допомоги».

Ось у цьому весь Пакистан. Коли він приїжджав до Пакистану, то жив немов у бульбашці своєї родини та кількох друзів, які насправді були давніми друзями Самін, а не його. А за плівкою бульбашки розкинулася