Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Вибач, я не можу… послухай справа не в тобі, а в мені… Просто… – вона відвела від мене погляд у бік. – Я мабуть не готова… 

– Нічого страшного, – сказав я притуливши її до себе. Повільний танець тим часом вже підходив до кінця. – Я розумію, все добре. Слухай, – продовжив, – постій тут і нікуди не йди! 

– Що сталося? – запитала вона в мене. – Ти на мене через це образився? – її очі налилися сльозами, але вона робила вигляд, наче це не так. 

– Анітрохи, просто постій тут, і дивися на сцену! – я підморгнув їй. 

Сам же я пішов до діджея, питати, чи він зробив те, що я просив. Поки йшов побачив Олену Володимирівну, як підходила до піонерів і щось запитувала. Мені на секунду здалося, що вона була якась перелякана. Я йшов собі далі, і от, я заліз на сцену, забувши про те, що тут є сходи. 

– Включите пісню, про яку я вас просив? – спитав в нього я. 

– Я намагався її завантажити, але вона чомусь не грає нормально! Мабуть щось зі звуком в оригіналі! 

– Так, а як це? – сказав не задовільним тоном я. 

– Я можу тільки ввімкнути пісню без слів, але це буде дуже дивно! – відказав він набитим бутербродом ротом. 

Ну як це так? Пісня без слів. Як він взагалі її знайшов, а знайти повноцінну версію не зміг? Що ж робити? З кожною хвилиною алкоголь в моїй крові давав все сильніше і сильніше давав про себе знати, а думати ставало все важче й важче. Пісні немає. Не знаю що тепер робити… А хоча… 

– У тебе є мікрофон? – крикнув я. 

– Так, звичайно є, а що таке?  

– Підключай його швидко, поки пісня не скінчилася і вмикай без слів, я сам заспіваю! 

Діджей був настільки здивований наскільки це було можливо. 

Він протягнув мені мікрофон, а сам викрутив звук на максимум. Багато хто побачивши мене на сцені почали перешіптуватися між собою і дивитися на мене. Почалося. Я намагався співати якнайкраще, бо як не як, це єдина англомовна пісня, яку я знаю напам’ять. Всі почали хлопати та кричати, а потім взялися танцювати. Співав, як ніколи. Останній раз я брав мікрофона до рук на випускному в одинадцятому класі. І тоді мені також випала нагода показати наскільки я можу бути вправним зі своїм власним голосом. Як я можу його за потреби змінювати його та маніпулювати ним. Тоді звичайно мені також аплодували, але тільки через те, що один похлопав в долоні, а всі інші повторили. Я закінчив співати і почув оплески. Мені свистіли дівчата, а особливо ті, що були ближче до сцени. Але я не звертав увагу на жодну з них, а просто дивився на одну єдину дівчинку серед всіх присутніх. Вона стояла, як вкопана і дивилася на мене. Я посміхнувся і піднісши мікрофон до рота сказав: 

– Цю пісню, я заспівав дівчинці зі своєї ланки. Аліні! 

Всі почали хлопати в долоні, особливо наші, які оточили її з усіх боків. Вона заплакала і побігла у невідомому мені напрямку розчиняючись у темряві. Коли її силует геть пропав з поля зору, і зістрибнув зі сцени і швиденько підбіг до своїх. 

– Міша це було дуже круто-о-о! – казала Лєра. 

– І дуже мило! – зазначила Аня. 

Всі були на місці крім Насті та Аліни. Перша мене взагалі не цікавила, де саме вона зараз знаходиться, чого не можу сказати про другу. 

– А куди Аліна побігла? Що трапилося? – спитав я. Мій язик почав заплітатися. 

– Не знаю чому, вона почала плакати, так щось, – сказала Аня. – Аби мені хто так заспівав, я б верещала від радості! 

– Вона побігла до фонтану, – відповіла мені Лєра. – Аліна зазвичай ходить туди, коли їй стає сумно, або коли вона хоче побути наодинці з собою та власними думками. 

– У нас тут є фонтан? – здивовано запитав я у всіх.  

– Тю, звичайно є, – відказала маленька Віка, – в самому верху табору.  

– А конкретніше мені хтось може сказати де це? Бо я зараз поверну кудись не туди і заблукаю в трьох соснах. 

– Йдеш на площу, потім нікуди не звертаючи проходиш пам’ятники і йдеш далі прямо! Потім поверни на право. Побачиш кущі квадратні по обох сторонах і доріжку, яка веде прямо до нього. 

– Прийняв, я побіг до неї, – крикнув я швидко віддаляючись від юних піонерів. – Якщо Володимирівна буде за мене питати, щось вигадаєте! Скажете що живіт заболів!  

Швидкий темп змінився на біг. Минав всіх на своєму шляху намагаючись нікого не задіти. І мені це якимось дивом вдалося. Нарешті я добіг до потрібного мені місця. Йшов по доріжці повільно. Я чув, як вона плакала і тому прискорився. Вона сиділа одна на сірому фонтані, на вершині якого був серп і молот. По обох боках були великі статуї з каменю. На одній була зображена дівчина в піонерській формі як широко всміхалася підіймаючи руку догори, а на іншій був хлопчик, який також стояв в такій самій позі, як і його кам’яна подруга. Вони стояли тримаючи один одного за руки, що було добре видно. Я глянув на Аліну. Здавалося, що вона навіть не помітила що я прийшов. Я підсів поряд і обійняв її одною рукою притуляючи до себе. 

– Ну, сонце, ти чого плачеш, що трапилося? – питав я. – Це тому що я сказав що співав тобі? Чи чому, а? 

Вона трішки заспокоїлася.