Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Герої (не)війни 📚 - Українською

Читати книгу - "Герої (не)війни"

322
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Герої (не)війни" автора Олег Криштопа. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 68
Перейти на сторінку:
class="p">— Воювати їм не важко, вони вже привикли. Ви ж чули від них, що вони говорили, — незвично, коли не стріляють, не наступають, не ведеться бій. Найважче для них — відсутність інформації. Зараз, на цьому етапі. Вони всі хочуть знати, коли буде їхня демобілізація. І тут питання не в тому, скільки вони служили чи будуть іще служити — місяць, два, навіть якщо переслужить хто. У нас же не вказаний термін мобілізації. Це все вигадки, що рік. В указі сказано — на особливий період. Але вони хочуть знати місяць, коли підуть додому, — хай це буде квітень, травень, червень. Вони чітко мають знають, що до цього часу вони будуть тут служити.

— І всі хочуть додому?

— Не всі. Є такі, які не хочуть дуже сильно, контракти підписують.

Біля його автівки ми тепло прощаємося.

— Приїжджайте ще! — запрошує Михайло Михайлович і, потиснувши руку, швидко сідає в авто: за 10 хвилин у нього шикування на плацу. А командиру на таке запізнюватися не можна.

— Обов’язково приїдемо, — уже про себе кажу я. І згадую слова одного з бійців на передовій: те, як воюють, почуваються і поводяться на війні мобілізовані, на 90 відсотків залежить від командира. І лише 10 відсотків — то решта обставин.

З Михайлом Михайловичем, як я вже переконалася, можна йти всюди — і в розвідку, і в бій, і тримати оборону. Можливо, тому саме йому довірили цю найнебезпечнішу, але й найважливішу ділянку фронту — де ворога видно без бінокля і де щоночі російські найманці намагаються йти на прорив. Завдяки бійцям 10-го батальйону 14-ї бригади і їхньому командиру — безуспішно…

P. S. 17 грудня 2015 року президент Росії Владімір Путін на щорічній прес-конференції у Москві визнав, що на сході України є російські військові. «Мы никогда не говорили, что там нет людей, которые занимаются там решением определенных вопросов, в частности в военной сфере, но это не означает, что там присутствуют регулярные российские войска. Почувствуйте разницу», — сказав він. Доти Росія постійно заперечувала присутність своїх військових на сході України та їхню участь у конфлікті.

У лютому 2016 року на присутність російських військ на окупованих територіях Східної України вперше в офіційних документах указав Європейський Союз. Уперше подібні документи з’явилися в Офіційному журналі ЄС. Зокрема, у повідомленні про внесення до «чорного списку» заступника міністра оборони Росії Анатолія Антонова вказано: «За участь у підтримуванні розміщення росій­ських військ в Україні». Така ж причина внесення у санкційний список і першого заступника голови Міноборони Росії Аркадія Бахіна.

«Чорний список» ЄС поповнив також старший російський командувач Андрій Картаполов «за участь у формуванні та реалізації військової кампанії Росії в Україні».

У квітні 2016-го в ефірі одного з українських телеканалів заступник Генсекретаря НАТО Александр Вершбоу заявив, що в Альянсі знають про російські війська на Донбасі.

«Тут діють завербовані місцеві сили, так звані добровольці з Росії, а також регулярні російські війська. Попри те що російські військові зняли розпізнавальні знаки й вигадали позивні, ми точно знаємо, не лише від розвідки, а й із відкритих ресурсів, зокрема із соціальних мереж, що до цього часу в Східній Україні перебуває велика кількість російських військових», — сказав він.

Розділ 7. Іловайськ. Пройти і вижити

— В батальон я пришел 15 мая 2014 года. На тот момент я был директором-соучредителем собственной компании с офисом в центре Донецка. Я наблюдал со стороны, как это все происходило. Какие люди выходили на площади и какая мотивация была у Антимайдана. Я знал людей, которые управляли всеми этими процессами. Ну, и, собственно, моя позиция была совершенно иная.

Дмитро з позивним «Камиш» — невисокий блакитноокий чоловік спортивної статури років за сорок — родом з Донбасу. Як і чимало з тих, хто у перші місяці російської агресії на сході України поповнив батальйон «Донбас», на той час один із перших та найпопулярніших добровольчих батальйонів країни. Хто насправді стояв за мітингами в Донецьку та Луганську, де майоріли російські прапори та розгортали плакати на кшталт «Россия, приди и спаси», Дмитру було добре відомо.

— Организовали всё это те люди, которые хотели реабилитировать, «обелить» себя после Майдана. Даже не реабилитировать, а показать Киеву реальную власть на Донбассе. Продемонстрировать, насколько они управляют данным регионом, для того чтобы составить какой-то противовес. Ни для кого не секрет, что в первую очередь это Ринат Ахметов и его люди. Но ситуацию там они удержать не смогли, потому что уголовниками с автоматами управлять на самом деле очень сложно. У них все жизненные принципы и подходы построены только на преобладании силы. И воспринимают они, соответственно, только позицию силы. А так как они — в результате прихода «русского мира» и помощи России — стали сильными, то авторитеты для них потеряли вес. Им они стали не нужны.

З ким він, Дмитро визначився одразу й про свій вибір заявив на Євромайдані в Донецьку — постійно відвідував українські зібрання та допомагав чим міг активістам. Драма розігралася у нього на роботі. Його партнеру, як з’ясувалося, ближчими виявилися цінності Росії та сепаратистів, які її підтримали. Колектив теж розділився на дві частини.

— Я был за Майдан, я был против власти Януковича. Против того беспредела, который они творили в стране. Я часто участвовал в тендерах на госзакупки, поэтому видел, что происходит на самом деле. А происходило разграбление.

Спершу він лише спостерігав, як схід країни — з легкої руки та за активної допомоги Росії — охоплювали сепаратистські рухи. А коли окупанти зайняли Крим, а довкола Донецька з’явилися блокпости та озброєні люди, Дмитро вирішив: потрібно й собі брати до рук зброю для захисту родини та рідної землі. Те, як він шукав, до кого б приєднатися, чоловік згадує із посмішкою.

— Когда прозвучало в Интернете, что есть мобилизационные пункты, Нацгвардия, внутренние войска, я позвонил туда и спросил: куда идти? Они ответили: а где у вас ближайшая часть внутренних войск? Ближайшая была в Донецке. И вот представьте картину: еду я из офиса на шестисотом мерседесе, в костюме, галстуке, останавливаюсь возле военной части, захожу и говорю:

— Хочу в добровольцы.

На меня смотрят как на душевнобольного.

— Добровольцем куда?

— Как куда? Родину защищать.

— По контракту служить хотите?

— Да нет, быстренько защитим и дальше своими делами заниматься.

Трагічність і водночас комічність ситуації полягала в тому, що в той час, коли Росія вже озброювала сепаратистів на сході та надсилала до країни своїх інструкторів та кураторів, на Донбасі не знали, що робити і куди посилати добровольців, які приходили у військові частини проситися на фронт. А таких було чимало. Дмитра вийшов зустрічати командир частини та його зам. Чемно записали телефон та пообіцяли зателефонувати. Але дзвінка від них чоловік так і не дочекався. Дочекався лише, коли з Донецька почали виводити внутрішні війська.

— После этого я сложил полномочия, передал управляющие документы своему компаньону, который оказался сепаратистских взглядов, попрощался с коллективом и 15 числа со спортивной сумкой приехал в расположение батальона «Донбасс», лагерь «Дружба» Великоновоселковского района.

У «Донбасі» його прийняли без зайвих запитань. На той час чимало місцевих — з Донецької та Луганської областей — уже встигли поповнити лави добровольчого батальйону. Далі була війна. Важка і затяжна. А не «швиденький захист Батьківщини», як думалось багатьом бійцям, хто добровільно попросився на фронт. Серед світлих моментів були звільнення Артемівська і вдячність та сльози місцевих, коли бійці йшли з міста. Бої за Попасну та

1 ... 28 29 30 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герої (не)війни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Герої (не)війни"