Читати книгу - "Портрет митця замолоду"

Тьмяне світло ледь сіялося на сторінку, де поволі почало розгортатись, випускаючи розлогий хвіст, ще одне рівняння. Це відкривалася до життя його власна душа; вона розгорталася, гріх за гріхом, висипаючись жевривом палких зірок, і знов загорталася, повільно гаснучи, гасячи свої світла й жарини. Вони погасли; і хаос заповнила холодна темінь.

У його душі панувала холодна, ясна байдужість. Скоївши свій перший ґвалтовний гріх, він відчув, як викотилася з нього хвиля життєвої снаги, і налякався, що цей викид скалічить йому тіло чи душу. Натомість хвиля винесла і його з себе, а відступаючи, повернула назад: ні тіло, ні душа не зазнали каліцтва, тільки встановився між ними темний мир. Хаос, в якому погас його запал, став холодним, байдужим самознанням. Він допустився смертного гріха не раз, а багато разів, і знав, що вже за той перший гріх заслуговує вічного прокляття, а з кожним наступним лише помножує свою провину і свою покару. Його труди, і дні, і думи не могли йому бути спокутою, бо джерела освячуючої благодаті вже не живили його душу. Найбільше, що він міг, даючи милостиню старцеві і втікаючи від його благословень, — це кволо сподіватись бодай на дещицю дійсної благодаті. Побожність пішла за борт. Який хосен з молитов, коли він знає, що душа його прагне власної згуби? Якісь чи то гордощі, чи острах не давали йому ввечорі офірувати Богові хай би одну молитву, хоча він знав, що поки він спить, у Божій силі відібрати йому життя і ввергнути душу його в пекло, перш ніж він заволає про милосердя. Його хизування власним гріхом, його позбавлений любові острах Божий свідчили: переступ його занадто тяжкий, аби фальшиве поклоніння Всевидющому та Всевідущому могло спокутувати його бодай частково.

— Ну, Еннісе, дурна твоя голово — до пари моєму ціпкові! Як — ти не знаєш, що таке ірраціональне число?

Плутана відповідь розворушила в ньому жаринки зневаги до шкільних товаришів. Він не знав, що таке сором чи страх перед людьми. Недільного ранку, виходячи з церкви, він холодно зиркав на молільників надворі, що стояли простоволосі, по четверо в ряд, духовно присутні на месі, якої не могли ні бачити, ні чути. Їхня тупа побожність і нудотний запах дешевого брильянтину, яким були помазані їхні голови, відштовхували його од вівтаря, перед яким молилися вони. Він, як і інші, впадав у гріх лицемірства, сумніваючись у невинності когось, кого сам міг з легкістю обвести круг пальця.

На стіні в його спальні висіла розписна грамота, свідоцтво обрання його префектом братства Пресвятої Богородиці в коледжі. Суботніми ранками, коли братство збиралося в каплиці на молебень, він клякав на подушечку в лавці праворуч од вівтаря — постійне місце, звідки він вів своє крило хлопчачого хору в богослужебних співах. Цей фальш колінопреклоніння він зносив безболісно. Інколи мав ґвалтовне бажання встати з того почесного місця, висповідати їм всю свою ницість і вийти з каплиці, та, окинувши поглядом їхні обличчя, стримувався. Образи пророчих псалмів прискромлювали його гординю. Величання Марії полонило душу: нард, миро і ладан, що символізували безцінність дарів Божих її душі, розкішні одіння — ознака її царського родоводу, пізній цвіт і пізноцвітне дерево — символи того, що культ її ріс між людей поступово, цілий вік. Коли під кінець молебня йому випало читати повчання, він читав його затаєним голосом, вколисуючи його музикою власне сумління.

Quasi cedrus exaltata sum in Libanon et quasi cupressus in monte Sion. Quasi palma exaltata sum in Gades et quasi plantatio rosae in Jericho. Quasi uliva speciosa in campis et quasi platanus exaltata sum juxta aquam in plateis. Sicut cinnamomum et balsamum aromatizans odorem dedi et quasi myrrha electa dedi suavitatem odoris.[3]

Гріх, який сокрив його від очей Божих, наблизив його до прибіжища грішників. Її очі, здавалось, дивились на нього з лагідною жалістю; її святість, дивовижне світло, яким ледь променіла її тендітна плоть, не принижувала грішника, який звертався до неї. Якщо коли щось і спонукало його відкинути гріх та покаятись, то це тільки бажання бути її лицарем. Якщо коли душа його, скрадаючись назад у свою оселю після того, як вигасало шаленство тіла, і поверталась лицем до тієї, чий символ — вранішня зоря, яскрава й дзвінка, миротворче знамення раю, — то це тільки тоді, коли на вустах, що шепотіли її імена, ще долунювали мерзькі, соромітні слова і остигав ще смак хтивого поцілунку.

Дивно. Він замисливсь, чому це так, але думки його огорнула сутінь, що згущувалась у класі. Продзвенів дзвінок. Учитель задав додому приклади й пішов. Герон, сусіда Стівена, фальшиво замугикав:

Мій чудовий друг Бомбадос.

Енніс, який вийшов був у двір, повернувся зі словами:

— За ректором прийшов челядник.

Високий хлопець позаду Стівена потер руки і сказав:

— Гра починається. Можем гуляти цілу годину. Він прийде не раніш як перед третьою. А тоді, Дедалусе, потішиш його запитаннями з катехизму.

Відкинувшись назад і малюючи щось знічев'я у зошиті, Стівен слухав всю ту балаканину, яку Герон час від часу доправляв словами:

— Та заткніться ви, зробіть ласку. Чого розгалайкались?

Дивно й те, що він відчуває якусь гірку втіху, коли, доходячи думкою до самого краю непорушних ліній доктрин і проникаючи в їх непроглядні недомовки, доходив ще глибшого відчуття, що він — проклятий. Вислів святого Якова, що той, хто переступає одну заповідь, винен в переступі всіх решти, попервах здавався йому надуманою фразою, аж поки він не почав борсатися у мороці власного стану. З лихого насіння хоті проросли всі інші смертні гріхи: зарозумільство, зневага до інших, захланність до грошей, за які можна купити недозволені втіхи, заздрощі до тих, хто перевершував його у пороці, підшепти проти побожних, жадібність шлунку, глуха жевріюча злість, з якою він смакував свою жаду, болото духовних і тілесних лінощів, у якому захряс усім своїм єством.

Коли він сидів за партою, спокійно дивлячись на проникливо-суворе обличчя ректора, розум його увивався довкола всіляких каверзних питань, що йому підсовувались. Якщо людина замолоду вкрала один фунт і завдяки цьому згромадила великі статки, то скільки вона