Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

Жінка замовкла. У залі повисла напружена тиша. Раптом моє серце тривожно стукнуло. Це було саме те розслідування, яке мало потягнути за собою багато плачевних наслідків. Я була впевнена, що його може не бути, адже я змінила сюжет, і все таке… Проте почувши від Джейн точно таку фразу, яку я написала у книзі, мені стало тривожно. 

-Це все, що сказала тобі дівчина по телефону? - обдумавши слова Джейн, холодно запитав Даніель. 

-Так. 

Хлопець важко зітхнув. Я дивилася на нього. Мені було цікаво дізнатися, що він відчував. За старим сценарієм книги, він зараз мав би бути у стосунках зі мною, бути менш холодним та суворим. Одним словом бути щасливим. Але цього не сталося. Я не знала, чи він кохав, чи кохає мене, чи відчуває таку ж зверхність, як колись, чи йому взагалі байдуже на мене.

У якийсь момент Даніель рівним, строгим тоном промовив:

-Гаразд. Даю вам рівно п'ятнадцять хвилин на збори, не більше. Джейн, зателефонуй судмедексперту `Елейн Берг, нехай теж приїде на місце пригоди. 

-Гаразд. 

Ми поїхали до потерпілої, провели допит… Розслідування відбувалося приблизно так ж, як я і написала, що мене трохи дивувало. За винятком, звичайно, коротких діалогів та стосунків між всіма нами. І це мене починало лякати. Бачучи це, тепер я була впевнена, що її вбила Белатриса, як я й написала. Та сама антагоністка.  Невже усе відтворюється у дійсності, як я написала?.. Мене викрадуть, Алан та Олівер загинуть?.. Ні, я не хотіла такого перебігу подій! Зовсім не хотіла!

Уявляючи це все, мене кидало в жар та тремтіння. В той час як інші розслідували справу, не можучи збагнути, що зі мною сталося. Невже я ніяк не можу цьому запобігти? Невже я не можу нічого вдіяти? З кожною хвилиною мене роз’їдало відчуття тривожності та паніки. Це було так спонтанно і несподівано, адже я сподівалася, що події зміняться і цього всього не буде… Можливо, таки дійсно не буде і щось таки поміняється в кращу сторону, але я не могла налаштувати себе на позитивний лад. У свідомості поставало лише найгірше.

Увесь подальший день ми провели за розслідуванням цієї справи. Увесь перебіг подій був точно такий, як я і писала. Це з кожною секундою все більше і більше розпалювало мої хвилювання.

Увечері, коли ми нарешті повернулися додому, я попрямувала до спальні. Переодягнулася та просто стала біля вікна. Я відмовилася від вечері, адже їжа мені зараз зовсім би не йшла. Я роздумувала. Роздумувала над усім, що відбувається. Усі події, що відбулися сьогодні, в точності збігалися зі старим сюжетом. Огляд будинку, поведінка Ліми, сестри загиблої, припущення та теорії Олівера і Даніеля, судження судмедексперта…

Я не могла бути певною, що далі усе відбудеться, як я й написала, але і сподіватися, що все буде гаразд також не могла. Від цього мені вкотре робилося моторошно та не по собі. А головне – я ні з ким не могла поділитися цим. Вважатимуть божевільною… Єдиний, з ким я би могла хоча б поверхнево поговорити на цю тему був Олівер. Проте я не була впевненою, що він мене зрозуміє. Але спробувати було варто. Можливо, мені так стане легше, та й він буде обережніший та уважніший… Тож я чекала, коли він повечеряє і також прийде до спальні.

У якийсь момент із тривожний міркувань мене вирвав скрип дверей. Я моментально озирнулася на вхід, побачивши там Олівера. Він виглядав невимушено, проте втомлено та дещо похмуро. Побачивши мене, що стояла біля вікна багатозначно, тривожно дивлячись на нього, хлопець трохи спантеличився. Він підійшов ближче. М’яко обійняв мої плечі, запитавши:

-Як ти після сьогоднішнього?

-Я… - я замокла, перші кілька секунд не знаючи, як правильно сформулювати свої думки, а потім промовила: мені потрібно з тобою поговорити.

Олівер збентежено зиркнув на мене. Серйозність у моєму голосі насторожила його.

-Про що? Щось сталося? – занепокоєно запитав він.

-Можливо… Нумо сядемо.

Ми сіли на ліжко. Олівер взяв мою долоню та, глянувши прямісінько в очі, запитав:

-То що сталося, Кетрін? Ти виглядаєш не на жарт схвильованою…

«Вважатиме мене божевільною? – подумала я, - все ж, я не можу тримати це все в собі».

-Справа в тому… Що у мене якесь погане передчуття…

-Погане передчуття?

-Так(. Щось мені підказує, що це розслідування до добра не доведе. Олівер, мені страшно. А раптом це все зробила Белатриса, і потім все обернеться в…

Спочатку він слухав мене уважно та зосереджено, а потім приголомшлено. Хлопець округлив очі, не очікуючи почути такі мої судження. Він м’яко взяв мене за підборіддя, підійнявши мою голову та змусивши дивитися на нього.

-Чому ти так раптом вирішила? – запитав він, - звідки такі судження та здогадки?

Я не знала, що йому зараз відповісти, адже просто не могла сказати йому справжнє джерело цих знань. Він мене просто не зрозуміє. І я прекрасно розуміла та усвідомлювала це. Сама б не повірила у подібну маячню.

-Я… Мені підказує інтуїція, я не знаю(. Але мені увесь день неспокійно, я вся на нервах, і…

-Заспокойся, - спокійно мовив він, - я поряд, чуєш?

Він ніжно обійняв мене, пригорнувши до себе. Я судомно видихнула, міцно обійнявши його у відповідь. Чомусь у цей момент у моїй свідомості постали мої ж слова, які я говорила, будучи ще звичайним автором у своєму світі: «…І я так собі роздумала… Олівер та Алан, напевно загинуть…» Олівер загине. Я почала плакати. Навіть не плакати, ридати.

Я міцно вціпилася пальцями у його светр, зім’явши тканину. Обличчя заховала у його плечі, починаючи тихо схлипувати. Моє тіло почало тремтіти. Я боялася цього. Боялася думати про це та уявляти. Я боялася втратити цю людину. Олівер, відчувши це, зніяковіло опустив погляд на мене, не розуміючи, що зі мною відбувається.

-Кетрін, що сталося? Чому ти плачеш? Красуне, що трапилося?

Його занепокоєні фрази долинали до моїх вух та до мозку, але я була не в змозі щось йому відповісти, чи пояснити.