Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

-Кетрін? – ще більш схвильовано повторив він.

Я проковтнула ком у горлі, несміло промовивши:

-П-по… Пообіцяй мені, що ти ніколи мене не залишиш одну…

Він ще більш сконфужено глянув на мене, проте без лишніх запитань впевнено відповів:

-Пообіцяю. Все буде гаразд, і я ніколи і нізащо тебе не залишу.

Я знову пригорнулася до нього, намагаючись знайти спокій та прихисток у цих обіймах. Олівер залишив поцілунок на моїй голові, лагідно захитуючи мене, неначе маленьку дитину.

Мені хотілося вірити. Хотілося вірити в те, що усе дійсно буде гаразд, і я марно переживаю. Хоча моя тривожність навпаки, лише зростала…

*Через кілька днів*

Справи йшли кепсько. По-перше, все, що стосувалося розслідування, відбувалося в точності, як і я писала. Люди, їхня поведінка, події… Я не могла спокійно це сприймати. Близькі люди бачили, що зі мною щось відбувається, я стала замкненою та нервовою. Спочатку вони не розуміли, що сталося з моїм настроєм, хоча потім, коли ситуація почала загострюватись, самі стали похмурими.

Я не знала, чого чекати. Те, що скорі події явно не будуть хорошими, я знала напевно, проте що конкретно станеться та на що мені морально налаштовуватись… Це мене лякало найбільше.

Цього ранку ми знову зібралися у залі. Але це зібрання уже організував Даніель. Коли усі зібралися разом, він нервово ходив із одного кінця кімнати в інший, над чимось напружено розмірковуючи. Врешті решт він направився до нас та промовив:

-Тільки що вранці мені надійшло голосове повідомлення від Ліми.

Детектив дістав телефон та увімкнув аудіозапис, заради якого ми всі тут і зібралися. Із динаміків почулося: «Я у будинку Скай, на мене напали з нож... А!»

Я заціпеніла. Усе знову пішло так, як і було написано. Ліму також убили, а це означало, що сьогоднішнім вечором мене мають викрасти… А далі… А далі кінець. Я відчула, як серце впало у п’яти від усвідомлення.

-Я відійду, - промовила я, вийшовши із зали.

Я поспіхом побігла до вбиральні. Замкнувшись на замок, я присіла біля стіни. Ні… Я не хотіла цього всього! Як мені повернутися у свій світ, взятися до ноутбука та усе переписати?!

Я почала тихо схлипувати від безвиході. Яка ж я дурна… Навіщо написала це все?.. Навіщо втягнула своїх героїв у такі страждання?.. Як повернути усе це назад, що мені зробити у цій ситуації?

Я відчувала, як мою трусить. Ще мить, і у мене станеться панічна атака. Потрібно заспокоїти себе. Я почала повільно, глибоко дихати. Зосередилась на своїх думках та почуттях, аби заспокоїтись та привести їх у порядок.

Через декілька хвилин мені почало ставати краще. Я черговий раз повільно видихнула, проковтнувши ком у горлі. «Що я можу зробити у цій ситуації? – почала розмірковувати я, - я знаю, що мене можуть викрасти сьогодні… Значить потрібно бути особливо обережною. Не ходити одній, бути постійно на сторожі. Можливо, я зможу ще якось якось змінити хід подій…»

Я знову видихнула, підвівшись з підлоги та повернувшись до інших.

Як і було написано за сценарієм, я, Олівер і Даніель поїхали до будинку Скай, де вбили Ліму. Ну як, точніше, напали, хлопці, на відміну від мене, напевне ще цього не знали.

Ми оглянули будинок і знайшли її мертве тіло. Я черговий раз жахнулася. Усе черговий раз збігалося із тим, що я писала. Із кожним кроком розслідування я все ж сподівалася, що щось якось та й зміниться, але щоразу переконувалася, що мої надії марні.

Після роботи патологоанатома, вона відправилась до моргу, а ми – до лабораторії, адже були готові результати експертизи, за якими ми мали б дізнатися, що Скай вбив деякий Річард Адамсон – її особистий водій.

Коли наш автомобіль зупинився біля лабораторії, Даніель вийшов та пішов до будівлі. Ми ж з Олівером залишилися в машині. Спочатку між нами панувала тишина. Він, закинувши голову назад, сидів із заплющеними очима. Я бачила, що він також починає дещо хвилюватися обставинами навколо. Ще одне вбивство, пов’язане із попереднім, довгі очікування експертизи і так далі. В загальному це все виглядало підозріло. І всі це починали розуміти.

Я підсунулась ближче до нього, притуливши голову до його передпліччя. Проте він одразу відповів взаємністю, забравши свою руку з-під моєї голови та обійнявши нею мої плечі, притуливши собі до грудей. Моєї холодної щоки торкнулося тепло його тіла, а серця - тепло його любові, яку у такі моменти я відчувала по-особливому, із новою силою.

-Ти втомилася?( - раптом запитав він.

Я, не очікуючи почути зараз щось подібне, адже була впевнена, що Олівер не налаштований на якісь розмови, спантеличено відповіла:

-Я… Не знаю… Ні, напевно, чи…

-Це було не запитання, а факт(. Думаєш, по тобі не видно?

-Ти сам бачиш, що довкола уже кілька днів коїться якась маячня. Обставини постійно складаються так, щоб розслідування гальмувалося, сьогодні вночі вбили Ліму… Думаєш, мій настрій може бути інакшим?(

-Я розумію… - він відвів печальний погляд, - проте ти була якось нервовою ще до цього всього.

Я зрозуміла, на що він натякає… Наша розмова, що відбулася кілька днів тому, мої сльози та переживання, що все відтвориться так, як я писала.

-Це була просто інтуїція, нічого більшого.

Я не хотіла говорити Оліверу в очі, що на нас чекає біда. Він, схоже, сильно перейнявся нашою попередньою розмовою, якщо до зараз пам’ятає про це. Я не хотіла його розчаровувати, чи змушувати якось хвилюватися. Хоча розуміла, що тут є через що переживати, і його потрібно хоч якось попередити.

-Хоча, можливо, нам таки дійсно варто бути обережнішими. Щось тут таки й не чисто… - додала я.

Олівер зітхнув, заховавши ніс у моєму волоссі. Він часто так робив. Говорив, що йому подобається аромат мого волосся. М’яко поцілував мене в голову, впевнено промовивши:

-Закінчиться це все, візьмемо відпустку і поїдемо кудись з тобою.