Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Тому прокурор стає на лижі, саме зараз пакує речі, гості охуївають і помалу їдуть звідси, а концерт скасовується. 

— А гроші? — спитав Іван про головне, бо в нього ця історія особливих веселощів не викликала, проте перед очима з’явився привид Людмили Григорівни, який простягав долоні й просив сплатити за комунальні. 

— Предоплату возвращают только труси, — гордо відповів Гєна, трохи змінивши вислів продюсерки Соколової, яка в подібних ситуаціях казала «Долги платят только труси». 

— А остальноє? — не здавався Іван. 

— Полную у прокурора сам попросі. Хочєш, развєрнусь? 

— Не треба. 

— І я так думаю. Сто процентов от ніхуя — ето ніхуя. Нє, ну ти прікінь — чамар прікалампоцал нянєчку, і гдє?! І когда! Ну єсть ум в головє? Сюрпріз бля вечєрінка нахуй! А всьо почєму? За каждим успєшним мужчіной стоїт сільная женщіна! 

«Стоїт і піздіт», — Бронзовий Голос знав продовження цього жарту. 

— А який він з вигляду? 

— Хто? 

— Ну, прокурор. 

— Как прокурор он виглядіт. Как всє там. 

— А няня? 

— Няню нє відєл. Подмотала, наверно, лантухі сразу. Бєз виходного пособія. 

Трушин усміхався, проте Іван куксився, бо довелося попрощатися з другою половиною гонорару — сім тисяч гривень, які вже майже були у нього в кишені, полетіли кудись до більш фартового артиста. 

— А Лапа де? 

— Так она ж закривать должна била, поетому даже нє виєзжала, по ходу. Я звоніл. 

Вона мала закривати концерт? От же ж зараза нахабна, а хто тут переможець? Він… Ну, проїхали. Добре, хоч за квартиру заплатив. Майже. А Гєна не вгамовувався — час від часу пирскав і реготав. 

— Прікінь, — сказав директор, виїжджаючи з дамби, — у ніх там возлє дєтской, мєтров восемьдесят комната у малого, так у ніх там фотоавтомат стоїт. Как в мєтро, знаєш? Заходішь, либу давішь, чєтирє фоткі і вилазіт. Бєсплатно! 

— І шо, ти сфоткался? 

— А то! 

— Покажеш? 

— Та нахуя, помньош єщьо. Надо било с тєбя піджак снять, на загранпаспорт сразу сфоткаться… Нєт, ну нахуя ето сурло нам работу пєрєсрало, а? От єсть у нас на районє пацанчік одін... 

Й довелося Вані слухати про друга дитинства, який зраджував дружині в хитрий спосіб — удавав, ніби двічі на тиждень грає у футбол. Виїжджав, кидав машину під стадіоном, а сам біг до кралі, що жила неподалік. І головне — щоби дружина про це не дізналася, давав свою форму комусь із хлопців, щоби привозити додому її мокрою від поту і смердючою. А сам чистенький — після душу. 

За висновком Трушина, тільки такий науковий підхід і давав змогу ходити наліво. 

— І що, так і не спалився? — поцікавився Іван, визнаючи, що той друг дійсно фахово підійшов до ситуації. 

— Пусть ето будєт твоєй самой сєрйозной проблємой, — обрізав фінал Гєна й дістав із кишені серветку, в якій лежали шоколадні цукерки. Дорогі, красиві, з якоюсь яскраво-блискучою пудрою. — На от, я там отвєрнул по ходу п’єси. 

Іван знав, що в другій кишені Трушина напевне лежить ще більший пакунок з такими самими цукерками — додому Гєна повернеться на коні. Але він і про підопічного не забув. Й щойно Іван почав відчувати любов до імпресаріо, як той забрав руку: 

— Стой, тєбє ж нєльзя, оні с лікьором. 

Падло. Падло. Падло. 

* 

Зате Трушин відвіз його аж до станції «Сирець», щоб довелося не пересідати з гілки на гілку та спокійно проїхати «от начала до кончала». 

— Ладно, сіські помялі, хорошо, хоть так, — усміхнувся Гєна на прощання і видав сім тисяч гривень, чомусь не наголошуючи на тому, що зранку позичів шість. — Половінку накружилі, спасібо і на том. Ти дотяні до второй работи, нєдєля осталась. І позвоні Мар’янє. Всьо, давай, созвон. 

Іван спускався у метро і думав про те, що з другою половиною гонорару телефонувалося б значно легше. Та й жилося б загалом. Але якби йому сьогодні вранці пообіцяли сім тисяч гривень за просто так — виїхати за місто та посидіти годинку в машині? Та він би гупнувся на коліна й молився би будь-кому! Треба зарахувати це як знак, що Боженька бачить, як йому тяжко, й надсилає трошки халтур. Скільки може. Іван повернеться додому, помиє нарешті кросівки й поїсть. Олія є, картопля теж — приїде та спече. А поки картопля готуватиметься, набере Мар’яну й усе їй розкаже. 

Шкода, що сів телефон, — Іван зайняв сидяче місце в кінці вагона, заплющив очі й уявив фортепіано. Взяв акорд, повів мелодію й полетів за нею туди, де прокурори поводяться чемно, де артистам платять повні гонорари й де йому не доводиться жити цим нестерпним життям. 

* 

Було темно, ліхтарі світили в економрежимі — тобто через один, даючи змогу ледь роздивитися дорогу. Коли Іван підходив додому, варіант куплета вже трохи вималювався — два акорди з якоюсь заміною в третьому рядку. Треба буде одразу взяти гітару, зарядити телефон, підібрати й записати уривок, бо ще забудеться. Показати б комусь досвідченому, може, щось підкаже, порадить. Якусь частину С… Комусь на кшталт… 

І тут Бронзовий Голос раптом так ляснув долонею себе по лобі, що аж перелякав жінку, яка йшла назустріч, вигулюючи маленьку собачку — він же забув про сьогоднішню розмову з Тонєю! Треба ж було сказати Трушину, щоб набирав Соколову та вмовляв не ставити в ефір цей запис його розмови! А тепер його напевно вже узяли монтувати! 

Фак! Фак! Фак! Іван озирнувся, щоби знову нікого не налякати, Іван ще раз ударив себе по лобі — ну як можна бути таким дурнем! І зрозумів тоді, що не телефонуватиме Мар’яні сьогодні. Тільки не зараз. «Вона зараз і так вкладає спати Степана», — майнула рятівна думка, а в тата сів телефон. Краще вже зранку. 

Іван підійшов до парадного й позаздрив Джавдєту — той міг спати вдень і не мав що забувати. Ну, окрім поверху та номеру квартири. Арчі Гудвін зайшов у ліфт, примружився зі злості на себе й поїхав нагору, лишивши на вулиці гармонію куплета, який так пасував приспіву.