Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

– Він ставив його на стіл.

– А хтось підходив до столу після того, як він це зробив?

– Ні, я сидів найближче до нього, і запевняю вас, що нічого йому не підмішував і не підмішував би, навіть якби міг зробити це непомітно.

Містер Саттертвейт говорив досить сухо. Пуаро поквапився перепросити.

– Ні, що ви. Я вас не звинувачую – quelle idée![16] Я просто перевіряю факти. Аналіз показав, що в коктейлі нічого не було, – тепер здається, що там нічого й не могло бути. Обидві перевірки дали однаковий результат.

Але містер Беббінґтон не їв і не пив нічого іншого, а якщо його отруїли нікотином, то смерть мала настати дуже швидко. Бачите, куди це нас веде?

– Нікуди, чорт забирай, – вигукнув сер Чарльз.

– Я б так не сказав, ні, я б так не сказав. Це веде нас до дуже страшної ідеї – яка, я сподіваюся, виявиться хибною. Ні-ні, звісно, це не правда – це доводить смерть сера Бартолом’ю… А все ж…

Він насупився, замислився. Інші з цікавістю спостерігали за ним. Він підвів очі.

– Ви ж розумієте, куди я хилю? Місіс Беббінґтон не була в Мелфортському абатстві, тому з неї можна зняти підозри.

– Місіс Беббінґтон – але ніхто й не думав її підозрювати.

Пуаро поблажливо усміхнувся.

– Ні? Цікаво. Ця ідея одразу спала мені на думку – але тільки спочатку. Якщо бідного джентльмена отруїли не коктейлем, тоді його отруїли за кілька хвилин до виходу з дому. Як це могли зробити? Пігулкою? Можливо, щось від розладу шлунку. А в такому разі хто міг це зробити? Тільки дружина. І в кого міг бути мотив, про який більше ніхто не знає? Знову, тільки у дружини.

– Але вони були такі віддані одне одному, – обурливо вигукнула Еґґ. – Ви, певно, не розумієте.

Детектив лагідно їй усміхнувся.

– Я не сперечаюся. Це важливо. Але вам про це відомо, а мені ні. Я бачу факти неупереджено. І дозвольте мені сказати, мадемуазель, – в моєму порт-фоліо всього п’ять випадків, коли жінку вбивав відданий чоловік, і двадцять два випадки, коли чоловіків убивали віддані жінки. Les femmes[17], очевидно, краще вміють вдавати.

– Я думаю, ви справжній монстр, – мовила Еґґ. – Я знаю, що Беббінґтони не такі. Це просто жахливо!

– Вбивство – ось що жахливо, мадемуазель, – сказав Пуаро, і голос його раптом прозвучав жорсткіше.

Потім, уже м’якіше, він додав:

– Але, як людина, що бачить голі факти, я погоджуся, що місіс Беббінгґтон не робила цього. Адже в Мелфортському абатстві її не було. Ні, як уже сказав сер Чарльз, це зробила людина, яка була на обох прийомах – одна з семи із вашого списку.

Запала тиша.

– І що б ви порадили нам робити? – запитав Саттертвейт.

– Не сумніваюся, що у вас уже є власний план, – промовив Пуаро.

Сер Чарльз прокашлявся.

– Нам здалося, що тут спрацює тільки вилучення, – сказав він. – Я збирався поговорити з усіма підозрюваними зі списку, вважаючи їх винними, поки вони не доведуть протилежного. Тобто пропоную виходити з того, що між убивцею та містером Беббінґтоном був зв’язок, і ми маємо застосувати всю свою винахідливість, щоб його знайти. Якщо ми не знаходимо зв’язку, ми переходимо до наступного підозрюваного.

– Це хороший підхід, – схвально відгукнувся детектив. – А які методи ви будете застосовувати?

– Цього ми ще не встигли обговорити. Ми будемо раді дослухатися до ваших порад, мсьє Пуаро. Можливо, ви…

Той виставив долоню.

– Друже мій, не просіть мене вживати активних заходів. За своє життя я переконався, що будь-яку проблему краще вирішувати в уяві. Дозвольте мені бути, що називається, спостерігачем. Продовжуйте розслідування, яке сер Чарльз так талановито очолив…

«А як же я? – подумав Саттертвейт. – Ох уже ці мені актори! Вічно грають головну роль у світлі софітів!»

– Можливо, час від часу вам знадобиться думка радника. Ним буду я.

Пуаро всміхнувся Еґґ.

– Що скажете, справедливо, мадемуазель?

– Чудово, – відповіла та. – Переконана, ваш досвід буде для нас дуже цінним.

Вона нарешті розслабилася. Глянула на годинник і зойкнула.

– Мені час додому. У мами буде серцевий напад.

– Я вас відвезу, – сказав сер Чарльз, і вони пішли.

Розділ п’ятий

Розподіл праці

– Що ж, бачите, рибка таки піймалася, – сказав Еркюль Пуаро.

Містер Саттертвейт, що дивився на двері, які щойно зачинилися за сером Чарльзом та Еґґ, здригнувся, повернувшись до Пуаро. Той глузливо посміхався.

– Так, так, і не сперечайтеся. Ви навмисне показали мені приманку там, у Монте-Карло. Хіба ні? Ви показали мені статтю в газеті. Сподівалися, що вона зацікавить мене, що я буду радий себе зайняти.

– Саме так, – зізнався містер Саттертвейт. – Але я думав, що в мене не вийшло.

– Та ні, вийшло. Ви добре знаєтеся на людській природі, друже. Я нудився світом, мені – як сказала дитина, що бавилася біля нас, – «не було чого робити». Ви правильно оцінили мій психологічний стан на той момент. (І якщо вже про те мова, то для злочину потрібен певний психологічний стан. Злочин, психологія – вони йдуть пліч-о-пліч.) Але повернімося до наших баранів. Цей злочин інтригує – він захопив мене цілком і повністю.

– Який саме? Перший чи другий?

– Він один: те, що ви називаєте першим і другим, – це лише половинки єдиного злочину. Друга половинка простіша – мотив, спосіб…

Містер Саттертвейт перебив його:

– Зі способом складно буде розібратися в обох випадках. У вині отрути не знайшли, а їжу їли всі.

– Ні-ні, тут усе було інакше. В першому випадку складається враження, що ніхто не міг отруїти Стівена Беббінґтона. Сер Чарльз, якби хотів, міг би отруїти одного зі своїх гостей, але не одного конкретного. Темпл теоретично могла підсипати щось в останній коктейль, але містер Беббінґтон не брав свій келих останнім. Ні, вбивство Беббінґтона здається настільки неймовірним, що я досі думаю: а може, вбивства й не було, може, він справді помер своєю смертю… Але це ми невдовзі з’ясуємо. Другий випадок не такий. Будь-хто з гостей, дворецький чи навіть покоївка могли отруїти Бартолом’ю Стренджа. Взагалі без проблем.

– Не розумію, – почав був містер Саттертвейт.

Пуаро вів далі:

– Я вам якось це продемонструю на прикладі невеличкого експерименту. Але перейдімо до наступного й найважливішого питання. Розумієте