Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

        Піднімаючись по бетонним східцям іконописної майстерні, Родіон Михайлович навіть не глянув на різнобарвну клумбу, добре видну із-за балюстради ганку, на який саме піднімався іконописець. Голова його була забита різними ділами, й часу роздивлятись пахучі осінні квіти зовсім не було. Серед усіх важливих справ, у Родіона Михайловича, до речі, виявлялась особлива, за вирішення якої він дуже переживав. Не те щоб це була незвичайна для нього справа, – зовсім ні, навпаки, це рутинний, обов’язковий процес, що повторюється вже кожен рік; проте саме цього разу сповниться гіркий ювілей… Рівно двадцять зим тому, в четвер, другого грудня, о другій годині ночі, уві сні, в останній раз Марія – дружина Родіона Михайловича, легенько ворухнула своїм тілом в передсмертній судомі. Молодий тоді, зарозумілий Родіон, лежачи під її боком на пухнастому ліжку, цього навіть не помітив. Тільки на ранок він побачив страшенні червоні, кров’яні плями на тілі дружини, опалі очі та студені щоки. Той же мент Родіон тоді зрозумів, що вона мертва, проте, як це завше буває, сила кохання (а в ті доленосні хвилини вона була найдужчою) змушувала його робити марні речі: трусити її голову, м’яти, плескати, врешті-решт облити водою, та й покінчити, змиритися. Родіон Михайлович, звичайно, не хотів з цим миритись. Найбільше краяло серце те, що йому, – й без того недолугому батькові, якого не любив рідний семилітній син через постійну ледачість та неабияку вимогливість до інших членів сім’ї, – все ж прийдеться розказати про цей інцидент. Отож, перше викликавши швидку, він з байдужим голосом пробурчав свій адрес та закінчив розмову.

         В той час Родіон Михайлович тямив, що розказати Івану про смерть його матері було просто необхідно, і що зробити це треба прямо зараз. В його очах це перетворювалось в справжнє геройство, в подвиг. Але ж де тому подвигу в душі тепер розмітитись, коли нема в ній вже ні гордості, ні щастя? І аж тоді дійшло до нього – як він мучив дружину. Ні, Родіон її не бив, не пиячив, не ображав, упаси Боже, просто мучив Марію своєю байдужістю. Будучи строго стереотипним чоловіком, Родіон Михайлович вважав, що місце жіночій статі на кухні, або ж з дитям бавитись; себе ж Родіон забавляв високим світом мистецтва, літератури, кулінарії (за що не раз підтягав до витонченого куховарства дружину), спорту та політики. Однак в той проклятий четвер, намагаючись ще якось підняти тіло жінки, Родіон тільки за декілька хвилин кинув це марне діло, побачивши, як холодні, бліді руки її мертвенно звісились. По обличчю Марії наче поповзли якісь язви, лице полосували сині, набухлі жили – зовсім схожі на тріщини. Родіон подивився на годинник – вже пів-на восьму. В цей час звик прокидатися Іван, – вже три місяці як школярик. Він старанно вчився, принаймні до цього дня.

         Безперечно, Родіон Михайлович розумів, що дати синові побачити труп матері ні в якому разі не можна. Тільки розказати все, як сталося. Він прийняв це як батьківський обов’язок, тож піднявшись нарешті з ліжка, попрямував в кімнату Івана.

         В ті роки родина Куприненків жила в приватному будинку, у Вишневому. Загалом, це була зовсім звичайна трикімнатна, двоповерхова будівля з рипучим паркетом, повириваними плінтусами, люстрами із пластмасовими абажурами та іншими мілкими недоліками. Все ж, особисто Родіон Михайлович тут найбільше цінував колекцію старинної літератури та галерею різноманітних картин на другому поверсі, себто на горищі, на яке ніхто, крім нього, ніколи не залазив: дружину він туди не пускав, адже їй «не місце в особливому середовищі високого мистецтва», внаслідок чого туди не піднімався й Іван, очевидно страхаючись павуків та інших живностей, яких Родіон ніколи не прибирав.

         Іван спав в окремій кімнаті, й відповідно було це невелике приміщення. Підлогу тут застилав старий візерунковий килим; поблизу віконниць стояв лакований дерев’яний креденс із шафкою внизу та двома полицями, забитими книжками та підручниками зверху. Навпроти ж креденсу, вздовж стіни розміщалась канапа із скрипучим, пружинним матрацом. В іншому кутку в кімнаті стояла картонна коробка, наповнена розмаїтими іграшками, не зовсім зараз цікавими для Івана, який знайшов їм заміну у вигляді навчання та прогулянок. Над ліжком Івана, на стіні висіли пейзажі та натюрморти, а посеред них одна-єдина ікона Богородиці «Розчулення». На неї малий не любив дивитись – та й не те щоб він не зносив її або мерзився, просто розумів, що в невмілості ще своїй та тугими знаннями в силу свого віку не може посягати (або ж просто дивитись) на щось божественне, бо це дещо дуже велике, не від світу сього.

         Рівно так вважав і його батько. Для нього, фактично, церква існувала тільки в часи Великодня та Різдва, коли чисто задля традиції раз у рік все ж діставали пилявий молитвослов та читали відповідні молитви всією сім’єю. Однак не більше того. В цей же раз осяяний, розчулений лик  Пресвятої над канапою з сином став для Родіона Михайловича своєрідним символом. Богородиця – тезка його дружини-мучениці, стояла зараз над сплячим тілом його дитини, напрямивши голову донизу, склавши руки свої на грудях, оберігала її від всяких напастей. Золоті, неземні шати на Ній означали, що й його дружина далеко вже не на цьому світі. Тоді, зайшовши до кімнати, Родіон Михайлович намагався до останнього не пробудити Івана, проте вдивляючись в ікону – в нього відняли ноги, й він в миттєвому безпам’ятстві гепнувся на підлогу. Іван, зрозуміло, одразу прокинувся.

         – Що з тобою? – повторював тільки він.

         Повільно видихнувши, Родіон піднявся.

         – Сьогодні в школу не ідеш, – промовив він, поправляючи золоте волосся Івана. Зазвичай він би відмахувався від подібних ніжностей зі сторони батька, однак тепер його найбільше збентежила новина про неочікуваний вихідний.