Читати книгу - "Життя там де є смерть , Аннабель Вікторі Лільмонд"

   "Ми — це пісня, що не чує свого власного кінця."
 

На березі, де хвилі б'ють у скелі,
І небо пахне сіллю й дощем,
Стою самотній у вечірнім щемі,
Дивлюсь, як час спливає тихим днем.

Дерева тягнуть руки до безкраю,
Їх пальці, мов розірвані вітри.
І в кожній гілці чути: "Ми зникаємо,
Як лист осінній, що падає згори".

А за той горою сутінь ніжно спить,
Забута пісня в морі завмирає.
І кожен слід – чиїсь незримі миті,
Які уже ніколи й не згадаємо самі.

Чому ж мовчать віки, мов статуї сліпі,
І хто складав їх вічні лабіринти?
Ми тіні теж, лиш сміх в земній юдолі,
І хрестами накриємо горизонти нічні.

Чи є в житті бодай єдина правдивість?
І що ж візьме вічність після нас?
Лиш море, безкінечне й мовчазне —
Затихне, змиваючи останній мій час.

Отак стою — і вітру у тихі руки,
Хитають серця, мов старі човни.
Час промине, мов хвиля, без розлуки,
А я зникаю... Чи був я взагалі?