Читати книгу - "Принц Каспіан"

Ох, і прикро ж було бігти вгору знайомою дорогою! Захекавшись, усі попадали у мох коло водоспаду за великим кругляком і, на свій подив, помітили, що відмахали чималу відстань. Бігти далі сил не було, хай навіть і стояло питання життя та смерті.

Усі уважно прислухалися до шуму водоспаду, намагаючись розпізнати звуки погоні. Погоні не було.

– Ну, певно, обійшлося! – видихнув Тиквік. – Схоже, ми наразилися всього-на-всього на дрібну варту. Прочісувати ліс вони, напевне, не будуть – собі дорожче… Але налякали нас – будь здоров, фініки-віники-йорж!

– Авжеж, – Едмунд кивнув у бік Сьюзан, – фініки-віники-йорж, але ще б трохи-трохи…

– Це все ніщо, маточки-тичинки! Одне кепсько: назад уже не посунешся…

– Мені просто треба відірвати голову! – схопився за голову Пітер. – Відірвати за те, що потягнув вас цією дорогою!

– Ну що ви, ваша величносте, – взявся його розраджувати гном, – по-перше, вам ваша голова куди потрібніша, ніж нам, а по-друге, зовсім не ви, а саме навпаки – їхня величність король Едмунд запропонували пливти Дзеркальною затокою…

– Але ж ЛМД правду каже! – щиро здивувався Едмунд. – Це і справді була моя ідея… Що ж, значить, мені й відповідати.

– Нарешті, третє! – проголосив Тиквік – По-третє, навіть якби ми обрали той шлях, яким добирався до ваших величностей їхній відданий слуга (тут гном злегка уклонився), ми з тим самим успіхом могли наштовхнутися на таку точно варту. Та про що це я? Усе могло закінчитися набагато гірше. Усе могло закінчитися так кепсько, що й годі уявляти! Це велике щастя, що ми пішли цим шляхом, на який вказали ваші королівські величності!

– Виходить, нам і справді поталанило, – зауважила Сьюзан.

– Отакої! І це – поталанило? – гмикнув Едмунд.

– Мабуть, доведеться таки повертатися вгору розколиною, – ґречно нагадала Люсі.

– Люсі, та ти просто молодець, – вигукнув Пітер, – скільки людей на твоєму місці давно б не витримали: тільки б і торочили: «Я ж казала вам, я ж казала!..»

Пітер окинув оком свій невеличкий загін:

– Ну що? Уперед?

– Уперед, – кивнув гном, – але попереджаю: ви собі як хочете, але як тільки ми доберемося до сухого хмизу, я одразу ж розкладу багаття й готуватиму вечерю, цибуля-барабуля та редька з часником!

…Що за магічне слово «вечеря»! Завдяки йому у всіх начебто відкрилося друге дихання, і ще завидна загін був у смеріччі, яке завдало їм стільки клопоту. Тут, в улуговині, й стали табором.

Діти, яких підганяло оте одне слово, мигцем назбирали хмизу, а гном налагодився куховарити. На світ видобули брудні й липкі згортки з ведмежатиною, самий вигляд яких здатен був викликати відразу в будь-кого, хто провів цей день, не виходячи з дому. Але гному спав на думку чудовий кулінарний задум – обгорнути рештки яблук (по два на кожного) тонко нарізаними шматками м’яса, на кшталт яблучного рулету, а потім, нанизавши на загострені патички, тримати на малому вогні. Свіжий сік просочив м’ясо подібно до яблучного соусу, який у старі часи подавали на стіл до свинини. Вийшло досить-таки смачно, аж злипалися губи. А головне – не треба було мити посуд, а замість цього можна розтягнутися на сухій глиці й спостерігати за тим, як Тиквік священнодіє над своєю видатною люлькою.

Діти знову були повні сподівань завтра ж відшукати Каспіана та, зібравши військо, розгромити вщент підступного Міраза. І нехай на сьогодні ніяких підстав для подібних сподівань не існувало, всім відразу полегшало на серці, і з легким серцем одне за одним діти й гном позасинали…

Люсі прокинулася від того, що їй наснилося, буцімто знайомий-презнайомий голос майже нечутно вимовив її ім’я. Спочатку їй здалося, що це голос татка. Та ні, це був голос не його. Либонь, Пітера? Також ні. Але тоді ж чий? Люсі здогадалася, що впізнати його можна, лише як встанеш та підеш туди, звідки він так тихо та наполегливо її гукає. Люсі страх як не хотілося вставати, та не тому, що вона відчувала втому – навпаки, вона вже прекрасно відпочила, виспалася, і їй було добре та затишно. Вона лежала на теплій глиці, дивлячись у нічне нарнійське небо, усипане зірками, споглядала велетенський нарнійський місяць, що майже вдвічі більший за наш, і думала, яка ж вона щаслива.

– Люсі! – знову погукав її загадковий голос, який вона так і не змогла розгадати. Люсі сіла й озирнулася довкола. Місяць сяяв так яскраво, що, здавалося, весь ліс просвічується наскрізь, та все ж було у світлі місяця щось таке, від чого ліс ввижався незбагненним та диким, і – Люсі згадала слово – пралісом. Позаду неї сріблилося смеріччя, праворуч проступали зубчасті верхівки скель на дальньому краю розколини, а перед нею, на віддалі льоту стріли, починалася велика галява. І в ту мить Люсі привиділося чи не привиділося – в нічному лісі ніколи нічого не знаєш достеменно! – начебто на галявині, точніше навколо неї, щось відбувається.

– Ні, мені зовсім не ввижається, – сказала вона сама собі, – чи таки ввижається? Дерева? Вони не стоять на місці! Вони ру-хають-ся!

Серце її шалено калатало, вона встала й пішла вперед. На галявині чувся шум, – так вітер зазвичай шелестить у верховітті, та справа в тому, що ніч була безвітряна. І окрім того – у цьому шумі вгадувалася якась мелодія, лише мотив. Люсі не могла розпізнати (ось так і минулої ночі вона не могла розібрати слів, які шепотіли їй дерева). Зате у чому вона була певна, так це у тому, що це музика для танку, бо що ближче вона підходила, то сильніше її ноги поривалися пуститися в танок. Уже не було ніякої непевності – дерева справді рухалися: крок вперед, крок назад, сходячись і розходячись, сплітаючись і розплітаючись гіллям, немовби у вигадливому древньому сільському танку по колу.

«А і справді, – подумала Люсі, – вже коли дерева танцюють, то й танок у них має бути саме древнім і деревним!»

Люсі підійшла вже близько й не зчулась, як опинилася поміж дерев. Перше ж дерево, на яке вона глянула, здалося їй зовсім не деревом, а довготелесим селянином із здоровенною кудлатою бородою та кучмою волосся на голові. Люсі, певна річ, не злякалася (вона ж бачила таке й раніше), а ось читач, якби опинився на її місці, з переляку міг запросто зомліти, остовпіти, задеревіти чи ще щось подібне. А Люсі – ні. Вона ще раз подивилася на нього (тепер він здався їй знову деревом) та й пішла собі далі. Що ж, люди схильні звикати до чудес, і винуватити їх у цьому не випадає А танцюючі дерева – явище досить не звичне й абсолютно не