Читати книгу - "Не дівчина не чародія, Максим Вазанов"

– Принаймні, я не приховую обличчя.

– Легко не ховати обличчя, коло його ніхто не ненавидить, – із цими словами кер обережно зняв позолочену маску з рисами «ланкійця» та й відкрив справжнє обличчя.

Воно не було потворним або злим – лише чуже.   

– Енчуткса – покидьок, злодій, порушник, – казала дівчина, що опинилась позаду Кіра.

– Ти вільна так казати, – відповів кер без маски. 

Сірий не хотів утрачати пильність і не повернувся до незнайомки.

– Ми не будемо тобі заважати, коли-якщо ти знайдеш Енчутксу, – заявив той самий кер.

Дівчина не відповіла. Вона мовчки обійшла Кіра та стала на декілька кроків попереду.

Її довге темне волосся кольору каштану, зібране в розкішний хвіст, бавилось на сонці відтінками міді.

Сірий розумів – дівчина бачила дещо зрозуміле тільки їй. Вона могла це побачити, відчути та досягти.

Інтуїція митця підказувала опасуватись керів, тому він дивився на неї. Зосереджена незнайомка прийшла одягнена в сіру сорочку, лівий рукав якої був закочений вище ліктя, красиво оголюючи руку дівчини, а правий був грайливо розстебнутим, підкреслюючи форму її прекрасного зап’ястка. А ноги діва взула в сандалії з дорогої фіолетової шкіри – ремінчики здіймалися високо, до колін, овіяних тканиною спідниці темно-металевого кольору.

Дівчина могла бути звичайною містянкою, донькою торгівця чи тавернера, втім, Кір-Сірий здогадувався, що це – не так. 

Він бачив на пальцях її правої руки витончені кігті-кільця – металеві продовження її пальців – гострі перстні пульсували наче розплавились на літньому повітрі.

– Візьми мене за руку, – сказала дівчина.

Кір інтуїтивно зрозумів, що вона зверталась до нього – зробив крок і доторкнувся пальцями до її ніжної лівої долоні, що була незвична теплою в порівняння з руками Ліки.  

В якусь мить митець узрів те, що бачила незнайомка: світло сонця, котре стояло зараз у зеніті, потоком опускалося лише до рівня дахів невисоких керських будівель, а далі воно розпадалося на довгі циліндри, плоскі диски та уламки різних форм. Це виглядало так, ніби над махалою висіла чарівна скляна стеля-призма, яка ламала проміння, люмінесценцію дня. 

– Піраміда під простором. І ми не на вершині, – казала незнайома дівчина.

Вона повернулася до творця, та й він побачив її прекрасне обличчя, прикрашене тонким різким профілем і тонкими губами. 

– Ми на передостанньому рівні, – пояснила вона. – «Вершина» – це той двір, що повітроплавці бачать із небес – там лише сади та руїни кераемер. А тут – їхній простір – ціле місто-махала.

Її красиві очі тримали серйозність і, водночас, ховали усмішку.  

– Я це зрозумів, – кивнув Кір.    

– Неприємні, – тихо додала вона, маючи на увазі керів.

– Але ти їх захищаєш.

– Бути неприємним – не злочин.

Вона зробила правою рукою жест – наче відкривала невидимі двері невидимим ключем.

І вони вийшли на прозорі сходи, що тягнулись кудись униз – крізь викривлений простір. Трохи пізніше, дуже скоро, лінії та форми стали чіткішими – творець і його супутниця спускалися на величезну безлюдну, затоплену сутінками, площу, бруковану камінням, безмежну.

Там, на поверхні, вона повторила процедуру із уявним «ключем».  

– Мене знайшла жінка… – нарешті почала дівчина. – Вона казала, що її син хоче подолати ворога, який також є і моїм ворогом…

 – Полуміна?

– Так, – погодилась вона. – Я бачила її думки, як я зараз бачу деякі твої… Звісно, спочатку, вона знайшла дружину одного з моїх онуків – розказала їй, благала.

– Онуки? Скільки ж тобі років? Твій вік?

Вона виглядала не старше двадцяти, а в деякі миті здавалася підлітком..

– Вік – це тільки запис у книзі нотаріуса, а я такі записи давно спалила, – відповіла вона.

– Разом із нотаріусом? – спробував пожартувати Кір.

– А ти мені подобаєшся… Ти, я бачу, вже здогадався: я – Сона де Тур.  

– А я – Кір, син Джейран, – заявив він. – Чи, може, ти це бачила в моїй голові?

Вони знову пройшли крізь пласти понівечених просторів. А потім, унизу, вони побачили покриту темрявою рівнину – точніше, угадали її.

– Ні, мені відкриваються лише деякі думки людей, та не всі я можу зрозуміти, – пояснила Сона. – Я не можу дістатися найтаємнішого. Я бачу не «правду», а те, що люди вважають «правдою», – вона задумалась. – А, щодо тебе, я бачу, що ти вважаєш «матір’ю» Полуміну, а не Джейран.

– Полуміна виростила мене, – пояснив творець.

– А від кого тебе народила Джейран? – зацікавлено запитала Сона.

– Від Ампутатора, – побачивши її розгубленість, митець раптово змінив тему. – Я візьму собі тіло Енчуткси.

Сона не відповіла. Там, на темній рівнини-пустелі, вона відкрила двері на інший поверх. І відразу створила сферу світла, спроможну легко осяяти кожний наступний крок.