Читати книгу - "Не дівчина не чародія, Максим Вазанов"

– Мовчання – це «так»? – спитав Сірий-Кір.

– Чому ти вирішив, що я тобі віддам тіло мага? – усміхнулася чародійка.

– Без моєї допомоги, ти б не знала, що він тут.

– Я могла відчути його присутність.

– Але не відчула.

– Інші кери химородили тут, аби оманити… Це як знайти запах серед тисяч запахів…

– Еге ж… До того ж…

Він демонстративно дістав револьвер та почав заряджати.

– Поважаю. Ти підготувався… Але навіщо тобі труп? 

– Щоб урятувати мою кохану, – відповів творець.  

– Вона – чародійка?

– Спитай Джейран.

– Основою піраміди є Виворіт. Якщо упадеш – станеш його часткою навічно чи надовго, – Сона знову змінила напрямок розмови. – Виворіт – це залишки старих світів, на котрих виріс наш. І зруйновані розуми богів минулого. І залишки чар! І демонічні сутності – тобто розуми без «муо».

– Отже, «надовго» – це варіант?

– Він тобі не сподобається, – відрізала Сона.

Вона йшли крізь прозору невагому печеру, прорублену крізь густу чорну товщу, схожу на затверділий дим.

– У Вивороті також лежать усі «Муо», – продовжила вона. – Час від часу, вони підіймаються та перероджуються у новонароджених істотах, або новостворених речах. І, можливо, твоє нове життя почнеться у вигляді лисячої нори… Не лисички, а її нори в землі... Попервах, розум і пам’ять зітліють… Твій розум і твоя пам’ять…

– Зараз ми не у Вивороті? – обережно поцікавився творець.

– Ні, – чарівниця відповіла миттєво. – Але занадто близько – небезпечно близько, – та й додала. – Один помилковий перехід – і можемо провалитися. 

– Що це за шлях? – казав Кір, озираючись навколо.

– Найнижчі шари світу, дещо, невагомі, – пояснила вона. – Центром тяжіння зараз є Енчуткса, – продовжила Сона. – Довго пояснювати, чому саме так… Ми не йдемо – дещо, падаємо до нього, летимо до нього… Обережно. Якщо ти упустиш предмет, якийсь, він полетить до Енчуткси – швидше, ніж ми. Та він його схопить як земля хапає дощ.

– А твоє чародійство полетить?

– Про що ти кажеш?

– Ти можеш кинути на нього чари?

– З чарами це не станеться, тому що чисті чари – не матеріальні.

– Тоді так… – кивнув Кір і дістав револьвер. 

– Навіщо? – здивовано запитала чарівниця.

Кір завчасно зарядив небезпечну зброю набоями.

«Кбердж! Кбердж! Кбердж!». Тишу розрізали три постріли.

Отже, кулі полетіли, без усякого прицілу, в того, хто був тут «центром тяжіння».

І Сірий-Кір підкинув револьвер та схопив рукоятку – сила неприроднього тяжіння потягла творця уперед, і далі до Енчуткси.

Сона не встигла розгубитися – схопила заплічний саквояж митця. І вони полетіли разом.

Творець у якусь мить усвідомив, що політ іде поза часом, тому він просто замружився, розслабився. А потім відкрив очі, та й побачив поверхню, схожу на товсте чорне скло.

Митець опинився там, на обсидіаново-темному твердому озері, за кілька кроків від здивованої Джейран. Одягнена у чорний хітон майже керського крою, Капітан губилася на фоні безпросвітних пейзажів.

– Звісно, то був не мій план? – нарешті сказала Джейран. – Ти ризикував…

– Це – він? – не відповідаючи, спитав Кір.

Творець указав на чоловікоподібну істоту, що мала великі м’ясисті вуха та й також величезні роги, схожі на застиглі вуха вигаданої жахливої тварини.

Енчуткса притягнув до себе всі три кулі та зловив їх своїм тілом.

– Хто це зробив би, якщо не я? – промовив творець.

– Вона мала завершити цю історію, – сказала Джейран, дивлячись на Сону.   

– За що? – запитав знесилений Енчуткса та почав нервово рухати руками.

– Заради чого! Ось питання… – промовив Кір.

– Заради чого?

– Заради коханої. Щоби знову бути поруч. Щоби знову торкнутися неї. Щоби знову поцілувати її.

– Я давно…  не воюю-ю проти людей… та людячих магів…

– Вже ні, – сказав Кір і зробив постріл.

Він вистрілив, коли зрозумів, що Енчуткса робить якесь нове чародійство.

– Так легко, – заявила Сона. – Занадто легко.  

Вона позаздрила, як легко не-чародій убив могутнього рогатого кера – використав хитре розуміння простого закону «центрів тяжінь у несправжніх просторах». Не-чародій убив такого-як-вона, нехай той і був її майже-ворогом.  

Сона де Тур напружилась, і нервовим розчерком відкрила прохід кудись – подалі від Вивороту.

– Сюди нелегко спускатися, але звідси легко піти, – пояснила Джейран.