Читати книгу - "Львів. Кава. Любов"

– На кшталт? – перебиваю, бо мені не сподобалося саме слово. Адже мені потрібні лише високоякісні речі.

– Там не тільки його картини. Має знайомих, які приносять іще й власні. – Мій співрозмовник озирається, щоби прочитати мою реакцію. – Загалом, там можна побачити досить незвичні речі…

– Сподіваюся, львівських Далі там немає?

– І навіть ковані вироби. Тобі не потрібні ковані мистецькі речі для твого готелю? Коштують недешево, але… – Сашко знову обережно зиркає на мене і пришвидшує ходу. – Просто завжди таке подобалося. Для такого готелю воно в самий раз.

Поволі мова переходить на справи мого співрозмовника, і я вже слухаю про репортажі й статті, написані про різноманітні мистецькі заходи, та про іншу журналістську працю свого друга Олександра. Адже саме це дозволяє йому постійно перебувати в середовищі митців. Так, пам’ятаю, ще років п’ять тому Сашко писав для якогось сайту про все на світі. Тепер каже, що дописує на декілька сайтів, а ще – для глянцевого журналу. До того був редактором видання на політичні теми. Не склалося з політикою? Чи тема культури більш приваблива? Утім, не питаю, бо нинішнє його заняття таки стало мені у пригоді.

Коли беру в руки скрипку, прикладаю її до шиї, то спочатку випростовую все тіло, а потім поволі, наче налаштувавшись на якісь видимі лише мені одній хвилі, прикладаю смичок до струн – і для мене зникає цілісінький світ. Ні, краще сказати, виникає зовсім інший світ, усесвіт, ойкумена принаймні… І, щоби відчути оту іншу реальність, я прикриваю очі.

А тоді з’являється музика.

Вона просочується з того іншого світу окремими нотами, звуками, переплітається із в’язким повітрям тутешнього світу – і постає мистецтвом.

Мені завжди чомусь здавалося, що скрипка плаче. Саме плаче. Але в тій зажурі є щось безкінечно світле й щире, вічне, таке, що жоден інший інструмент просто не в змозі видобути із себе. А ті ясні зітхання і плачі постають настільки живими, що хочеться пропускати кожен звук крізь себе, мов особливу енергію, мов ти сама стаєш частиною трансцендентальної субстанції і співтворцем.

Але творцями чи пак співтворцями насправді були ті, хто писав оту музику. Кажуть, Паганіні написав свою першу мелодію, ще будучи дитиною. Та хіба лише він?

Утім, коли маю дуже хороший настрій, мені найбільше до вподоби саме Паганіні, надто його каприс номер двадцять чотири. Трохи пафосно, правда? А так, зазвичай, Вівальді.

Скрипка любить мистецтво.

Звуки скрипки добре привертають увагу поціновувачів високого, а навколо багато витворів мистецтва. На їхньому тлі я здаюся живою декорацією, яка прикликає в закапелок відвідувачів. Бачуся якимось продовженням кованого виноградного гілля, що стоїть поруч, приперте до муру, і може послужити витонченою аркою над вибагливими ворітьми.

Навіть заради цікавості люди нехай зазирнуть сюди, у вузький простір між двома стінами, наповнений картинами, кованими речами, витесаними з дерева фігурами й речами вжитку, – а тоді приведуть сюди знайомих чи хоча би повідають про бачене.

Павло, власник цього дивовижного місця, каже, що ідея музикою скрипки привернути сюди люд – непогана. Тож я іноді граю тут трохи, мені це навіть подобається.

Сьогодні нехай послухають Вівальді.

Музика скрипки заважала. Ні, звучання її було прекрасне. Мелодія ніжно розливалася у просторі, заповнюючи не лише бачене, а й щось глибоко у свідомості, – саме це й заважало. Я не міг зосередитися, бо не знаходив того, що вимріяв. Чи існували такі картини взагалі? Можливо, якби у творчості когось із митців я помітив хоч натяк на те, що панувало в моїй уяві, то міг би пояснити й домовитися про серію картин. Цікаво, чи до зими ці картини були б написані? Чи до весни хоча б…

Але бажаного я не бачив. Реалістичні замальовки Львова, більш чи менш чіткі. Звичайні картини без жодного авторського акценту, яких безліч у місті, у будь-якій крамниці, де торгують мистецькими полотнами. Були картини із вкрапленням фантазії автора: зігнуті ліхтарі, що обрисами нагадували в’юнкі рослини, випуклі стіни будівель, які насправді мали б бути зовсім прямими. Утім, від мого задуму все це було далеким у суті.

І тому музика трохи заважала. Скрипалька симпатична. Струнка фігура, потерті джинси, скромна кофтина з неглибоким декольте, коричневий піджак. І розтріпане волосся. Дивлячись на цю молоду жінку, і собі хотів заплющити очі й слухати лише музику. Якби ж потрібно було тільки це…

– Відволікає, – кивнув я Сашкові в бік скрипальки, – її б десь у філармонії послухати…

– Навряд чи, – недбало відповів друг. – А як тобі ця картина?

Світлі фарби й акуратно промальовані деталі претендували на схвальну оцінку. І я б навіть запитав про автора. Якби погляд не прикипів до іншого виробу.

У тоненькій акуратній дерев’яній рамці до стіни був прикріплений невеличкий гобелен. Ні, спочатку я чомусь подумав, що то також картина, намальована пензлем, намальована витончено – так, що кожна деталь, кожна дрібничка промовляла до поціновувача досконалістю і резоном. На гобелені красувалося місто. Однак пізнаваний Львів був іншим. Просто іншим. Так, як бачив це я, – а може, і ще глибше. Зображене місто здавалося давнім. Навіть не двадцятого чи дев’ятнадцятого століття, а ще трохи давнішим. Не знаю, що саме давало