Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

— Це наша пацієнтка Ліда, сьогодні у неї здача аналізів і УЗД перед ЕКЗ, — сухо пояснив Веніамін Вольфович. -- Але те що я побачив...

— Покажіть, — коротко відповів другий лікар, сідаючи поруч і вдивляючись у монітор.

Моє серце вже стукало так сильно, що, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Я відчувала, як долоні стають липкими від поту. Лікарі мовчали, лише час від часу обмінюючись короткими репліками, але навіть їхні уривки розмов змушували мене здригатися.

— Ось тут, бачите? — Веніамін Вольфович тицьнув пальцем на екран.

— Так, але… — другий лікар нахилився ближче. — Давайте ще раз перевіримо.

— Добре, але це вже очевидно, — відповів перший, і я побачила, як він провів рукою по підборіддю, немов намагаючись обміркувати щось важливе.

"Очевидно що?!" — кричало в моїй голові. Я відчула, як страх повільно перетворюється на справжню паніку. Їхні зосереджені обличчя, їхня увага до монітора — усе це здавалося сигналом, що вони знайшли щось жахливе.

Я намагалася не втратити контроль над собою, але не могла більше мовчати.

— Лікарю, скажіть, що відбувається? Що ви там бачите? У мене якась серйозна проблема? — мої слова звучали різко, голос тремтів, але я не могла стриматися.

Обидва лікарі нарешті підняли голови. Другий лікар уважно подивився на мене, його обличчя було непроникним, наче він обдумував, як правильно пояснити.

— Лідо, не хвилюйтеся. Ми лише хочемо ще раз усе перевірити, перш ніж пояснити вам, що відбувається,  — сказав Веніамін Вольфович, намагаючись заспокоїти мене, але його слова не звучали переконливо.

— Якщо немає причин для хвилювання, то чому ви кличете іншого лікаря? Чому мовчите? — я вже не приховувала свого страху.

— Добре, — нарешті озвався другий лікар, перевівши погляд на мене. — Ми щойно помітили одну цікаву деталь, яка вимагає додаткового аналізу. 

Його голос був спокійним, але я чула в ньому нотки обережності. Слова "додатковий аналіз" тільки посилили мої тривоги.

— Що за деталь? — видихнула я, ледь тримаючись, щоб не розплакатися.

Я відчула, як холодний піт виступає на скронях. Вони щось знайшли, і це точно було щось серйозне.

Веніамін Вольфович зробив глибокий вдих, і я побачила, як він зустрівся поглядом із колегою. Другий лікар лише кивнув, ніби даючи йому мовчазний дозвіл.

— Лідо, — почав Веніамін Вольфович, сідаючи поруч зі мною. — Нам потрібно вам дещо сказати.

Моє серце билося так сильно, що я чула його стукіт у вухах. Я ковтнула повітря, готуючись почути найгірше.

— Ви не зможете стати сурогатною матір'ю для дитини Дем’яна, — його слова прозвучали як грім серед ясного неба.

— Що? Чому? — я здивовано дивилася на нього, відчуваючи, як у грудях піднімається хвиля паніки.

Він обережно повернув екран апарата до мене й вказав пальцем на маленьку цятку посеред сірого зображення.

— Ось тут, — сказав він, і його голос став теплішим, майже ніжним. — Тут б’ється серце вашої майбутньої дитини. 

На мить світ зупинився. Я вдивлялася в екран, не розуміючи, що він має на увазі.

— Що ви хочете сказати? — прошепотіла я, хоча відповідь уже витала в повітрі.

— Лідо, ви не можете пройти процедуру ЕКЗ, тому що ви вже вагітні. Ваша дитина зараз тут, усередині вас, — пояснив він, знову показуючи на маленьку цятку на моніторі.

Я дивилася на екран, намагаючись зрозуміти те, що він щойно сказав. Це було неможливо. Це не могло бути правдою.

— Але... як? — запитала я, майже задихаючись від емоцій. — Я не планувала... Я ж мала пройти ЕКЗ...

— Таке трапляється, — м’яко відповів лікар. — Іноді життя дарує нам сюрпризи, коли ми найменше цього очікуємо.

Я вдивлялася в монітор, намагаючись усвідомити, що бачу. Маленька цятка, ледь помітна, але тепер я знала, що це не просто пляма. Це була частинка мене і Дем'яна. Моє серце і душа завмерли, а потім розпочали шалений танок від  страху.

— Це точно? Ви впевнені? — нарешті видушила з себе я, не зводячи очей із монітора. Я не розуміла, як від одного разу, першого разу можна було завагітніти. 

— Так, — кивнув Веніамін Вольфович. — Ми можемо зробити додаткові аналізи, але це серце вже б’ється.

Моє тіло наповнилося хвилею тепла, але водночас мене охопив страх. "Що тепер? Що я скажу Дем’янові? Як усе зміниться?" — ці думки заполонили мій розум.

— Ви в порядку? — запитав лікар, помітивши моє мовчання.

Я ледь помітно кивнула.

— Так... Я просто… — я замовкла, бо слів було недостатньо, щоб описати бурю емоцій, що вирувала всередині мене.

Цей день змінив усе. Мені як найшвидше потрібно поговорити з Дем’яном.