Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

 Розділ 15

Я стою біля дверей клініки, тримаючи в руках листок із результатами аналізів. Вони чорним по білому кричать те, у що я досі не можу повірити. Я вагітна! Від Дем'яна!

Світ навколо здається далеким, мов розмитий кадр у  фільмі з елементами фантастики. Люди проходять повз, хтось говорить щось по телефону, інші сміються, але я чую тільки дзвін у вухах. Повітря настільки важке, що я ледь можу дихати. Я вдихаю його, але воно не наповнює легені киснем.

Це неможливо. Ми з Дем’яном… Ми навіть не були разом. Точніше, були, але це було…  не по-справжньому. Лише одна єдина ніч, яку я обіцяла собі забути й ніколи про неї не згадувати.  І тепер…

Мене нудить. Не від фізичного стану, хоча й це тепер набуває нового сенсу.  Мого  старого життя більше не існує. Воно тепер належить цій крихітній істоті, яку я навіть не просила, яка, здається, сама обрала мене.

"Це якась помилка", — повторюю подумки, намагаючись заспокоїтися. Але ж ні. Два лікарі не можуть помилятися. 

— Вітаю, Лідо. У вас все в нормі. Термін — близько трьох тижнів.

Я тоді просто кивнула, не розуміючи, що відповісти. А тепер, стоячи на сходах перед клінікою, я відчуваю, як всередині мене розпускається страх. І він зростає з кожною секундою.

Що скаже Дем’ян? Він завжди був тим, хто контролює й планує своє життя. І він все спланував, а я погодилася..., пообіцяла... Що, якщо він зненавидить мене за те що сталося?

Сльози підступають до очей, але я їх стримую. Мені треба зібратися. Хоча б на хвилину. Я дивлюся на людей, що проходять повз, на світ, який не змінився анітрохи, хоча мій розсипався на тисячі уламків. І я розумію: я більше не та Ліда, якою була вранці.

Все змінилося й далі буде змінюватися. Тільки як? 

Я сідаю в таксі, але адреси не називаю. Водій, чоловік років сорока, кидає на мене короткий погляд у дзеркало. Я відчуваю його запитання, але не можу говорити. Зрештою, я шепочу:

— Просто їдьте. Куди завгодно.

Він знизує плечима і рушає. Мабуть, думає, що я не сповна розуму. Місто за вікном тягнеться нескінченною стрічкою. Люди, машини, будівлі — все здається мені далеким, майже нереальним. Я хочу зупинити час, хоча б на мить, щоб зрозуміти, як жити далі.

— Зупиніть тут, — кажу раптом, коли бачу знайомий сквер у якому я часто прогулююся.

Я виходжу з машини, відчуваючи, як гаряче повітря проникає крізь мою шкіру. Це лише розпалює мої емоції. В сквері майже порожньо, тільки пара мамочок з дітьми  годують голубів, а неподалік якийсь чоловік читає ґазету на лавці. Я знаходжу місце біля фонтану. У мене виникає бажання набрати в долоні води й бризнути її собі в обличчя, але я просто присідаю на лавку. 

Що мені тепер робити? 

Додому зараз я не можу податися. Тато одразу помітить, що зі мною щось не так. Він завжди був гострим на око, особливо коли справа стосується мене. А я зараз точно не зможу витримати його запитань, навіть найпростішого: "Що сталося?"

А Дем’ян…, що якщо він вже повернувся...

Я уявляю його обличчя, коли скажу ці слова. "Я вагітна". Він буде здивований. Злий?  Чи розгублений? Швидше за все. Я не знаю, як він відреагує, і саме це лякає найбільше. Йому потрібна дитина від Еліни, а не від мене. 

Ми ж не пара. Ніколи нею не були. Ми не закохані.  Та ніч… була...

Я обхоплюю голову руками, відчуваючи, як напруга тисне на груди. Що сказати йому? Як знайти правильні слова? А якщо він не захоче цього? Якщо вирішить, що я зіпсувала його плани життя?

Мені треба вирішити, як бути далі. Але як?

Я дивлюся на фонтан, на зелене листя на деревах, і раптом усвідомлюю: я не зможу це приховати навіть на один день. Від Дем’яна точно ні. Він неодмінно запитає, чому я не проходжу підготовку до запліднення. Він занадто уважний, занадто звик тримати все під контролем. Він одразу зрозуміє, що щось не так. І лікар може розповісти правду. 

Я зітхаю. Єдина ніч.  І ось тепер це стало наслідком, якого ніхто з нас не чекав. Як сказати йому? Як пояснити?

Я піднімаю очі до неба. Воно сіре, важке, ніби теж тисне на мене своїм мовчанням. "Треба сказати правду," — шепочу сама собі. Але як?

Я уявляю нашу розмову. Його обличчя, сповнене нерозуміння чи, може, навіть розчарування. 

Але якщо я не скажу йому, правда все одно вийде назовні. Він дізнається. І тоді буде ще гірше.

Я беру телефон у руки, пальці тремтять. Знаю, що мушу бодай спробувати зателефонувати йому. Але що я скажу? "Привіт, Дем’яне. Пам’ятаєш ту ніч? Так от, я вагітна. Коли ти повернешся, щоб ми змогли поговорити? " Ні, так не можна. Нехай він повернеться додому і тоді ми поговоримо. 

Я опускаю телефон і натомість обмірковую, як усе йому пояснити. Спокійно. Чесно. Без зайвих емоцій. Я скажу, що не очікую від нього нічого, якщо він не захоче брати участь у житті цієї дитини. Що я розумію, наскільки це несподівано для нього. І якщо він вирішить, що хоче знайти іншу жінку на роль сурогатної матері, я не стану йому на заваді.

Але водночас у мені спалахує крихітна надія. Що, можливо, він… захоче. Що це маленьке життя стане не лише моєю відповідальністю, а й його. Це може бути хлопчик. Син, про якого він так мріє. 

Я відчуваю, як до очей підступають сльози, але змушую себе заспокоїтися. Глибокий вдих. Видих. Я ще маю трохи часу на роздуми. 

Коли я повертаюся додому, повітря здається важким, а тиша в домі — надто тягучою. Моє серце досі калатає, а в голові безупинно кружляють думки про розмову з Дем’яном.

— Лідо? — чую знайомий голос.

Тато виходить із кухні. Він у своєму звичному робочому комбінезоні, з легким запахом кави, який завжди здавався мені теплим і заспокійливим. Але сьогодні це не допомагає.

— Що сталося? — питає він, уважно вдивляючись у мене. Його брови злегка зводяться до перенісся, а в очах видно занепокоєння.

— Нічого, — відповідаю я, ховаючи очі.

— Лідо, ти не вмієш брехати. Ніколи не вміла і вже не навчишся. — Він говорить це з легкою усмішкою, але вона швидко згасає. — Може, тобі варто відпочити? Лягти, поспати? Ти виглядаєш виснаженою.