Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Привіт, Джек. Як ти?

– Нормально, а ти?

– Та, ось, стою в тебе під дверима.

– Серйозно?!

Я схопилася з ліжка і навіть не подбавши про те, щоб глянути в дзеркало, побігла відкривати. Помітивши його, я завизгнула, він підняв мене на руки. Він постригся, а загалом мало змінився з нашої останньої зустрічі. А що, обіцяв не пропадати і схоже має намір дотримати слово.

– Ну, як ти тут без мене?

– Та, супер, Лів вагітна, я скоро стану хрещеною!– на ентузіазмі, від якого аж потемніло в очах, сказала я.

– О, це круто. Вітаю.

– Дякую.

Ми трохи випили і годині о другій вирубалися. А о четвертій двадцятій мені подзвонили з лікарні. Я не до кінця прокинулася і насилу розбирала мову медсестри, яка вмовляла мене терміново приїхати в лікарню. Я сяк–так одягнулася, розбудила Вінса, який спав на підлозі, і ми поїхали, Вінс вийшов у центрі, а я погналась далі в лікарню. Коли я увійшла в її палату, помітила, що з ліжка зняті всі простирадла і матрац. У мозку одразу спливла картинка, як вона так само викинула всі простирадла і лежала на матраці, майже рік тому. Мурахи пробіглись тілом, я відчула, як похололо в грудях.

– Міс? –покликала мене одна із медсестер.–Я можу вам допомогти?

– Дівчина... –пробелькотіла я.– Тут лежала дівчина, де вона?

– Міс Дженсен?

– Так. Олівія Дженсен.

– Ви родич?

– Я мала бути хрещеною матір'ю її синові, чому, чорт забирай, ви не

говорите мені, де вона?!– зірвалась на крик я.

–Перепрошую, міс...

–Прайс.

–Міс Прайс, річ у тому...

Я почала плакати. Мені здається, я тоді розуміла, що сталося, просто... знаєте цей стан, коли накручуєш себе на найтемніші думки, а в останній момент починаєш їх гнати від себе, а вже пізно? У мене був саме цей стан.

– У міс Дженсен почалася родова діяльність кілька годин тому. У неї відкрилася внутрішня кровотеча. Малюк у палаті, підключений до апарату штучної вентиляції легенів, але ми думаємо, що до завтрашнього ранку він зможе вже дихати самостійно.

– Що з Лів?

– Її нам врятувати не вдалося.

Вона говорила щось ще, щось запитувала про номери, про батьків, про те, чому я бліда. Не пам'ятаю, як доїхала. Не пам'ятаю, що говорила, і як сідала в машину. Я увійшла в її квартиру. Ремонт закінчено. Усе має приголомшливий вигляд, ідеально для малюка і мами. Але який у цьому тепер сенс? Ця квартира, якщо її не пограбують, то просто простоїть тут багато років, припадаючи пилом і покриваючись павутиною. Усі ці іграшки, брязкальця, постіль, пелюшки. Вона навіть не змогла подивитися на все це. І малюк навіть не встиг поспати на рідному ліжечку. Навіщо? За що? Чому ми не вибираємо собі долю? Нащо нам ця свобода вибору, якщо нічого з того, що ми обираємо, не є правильним, і як би ми не хотіли, не виллється в правильне рішення? Я щодня стояла біля скла дитячої кімнати, як бездомний пес біля вітрини з сосисками. Дивилася на малого і думала, як обернеться його життя, коли він почне шукати свою маму, яке розчарування на нього чекає, що вся його картина ненависті до неї, всі його уявлення про те, як він гляне в її очі і спитає, за що вона його кинула, має болюче виправдання – вона померла, давши йому життя. Звичайно, перше, про що я подумала, це батьки Лів. Все–таки в них народився онук. Мати її, вислухавши мене, кинула слухавку. Шок, подумалося мені, не кожен зранку раніше витримає те, що я на неї вивалила. Народився довгоочікуваний онук і померла молода й красива донька. З таким спробуй впоратися. І все–таки, почекавши три дні, я вирішила зателефонувати знову. Але телефон був вимкнений. Коли я поставила запитання доглядачці, вона сказала, що малюк за тиждень, як зміцніє, переїде до будинку малятка, бо рідні з боку матері написали відмову від дитини. Я не могла повірити в це. Я дізналася їхню адресу і поїхала в цю чортову Ітаку. На машині телепатися вісім годин не збираюся, тож полечу літаком. Не можу сказати, що я дуже рада пхатись до незрозумілих людей, щоб вправити їм мізки. Я відчайдушно намагалася заснути, але снилися мені або мої стандартні тортури через утоплення, або чергова біганина по лікарні. Страх і водночас полегшення, що малюка забрали. Ненавиджу все це. Що я такого накоїла, що я це розгрібаю? Чому я? Чому мені? Не стільки страждаю від горя і болю, стільки від гніву. Хоча, це я думаю тимчасово, так на мене діє шок. Втім, я досі не можу повірити, що Лів більше немає. Скільки часу я згаяла на пусті образи і мовчанку, скільки нашого часу з нею було втрачено. Я збагнула, наскільки поганим другом їй була, як мало цікавилась її життям, як мало підтримувала і ставилась до її рішень не з осудом, а з розумінням. Я весь час ховалась за своєю зайнятістю, комплексами, домосідством, не часто з нею кудись вибиралась, не часто проводила з нею час. Не цін увала те, що вона завжди тягнулась до мене. Була холодною з нею, бо не намагалась змінити себе і бути хорошим другом тій, що була найкращим другом для мене. Влаштувати її дитину, а не мовчки спостерігати, як малий поневіряється по притулкам, єдине, що я можу зробити для Лів зараз. Це єдиний спосіб віддячити їй і просити пробачення за всі ті помилки, що я скоїла у наших з нею стосунках. Гарячі сльози окропили мої щоки і я швидко змахнула їх, продовжуючи шлях.