Читати книгу - "Кров і правда, Alina Pero"

Я крокувала темними вулицями, стискаючи в руці телефон. Серце калатало, але я змушувала себе дихати рівно. Нічого страшного, казала я собі. Просто здалося.

Проте коли я звернула у свій двір, відчуття чужої присутності стало ще сильнішим. Я різко обернулася, та позаду нікого не було. Тільки тіні, що витанцьовували у світлі ліхтарів.

Я увійшла до квартири і відразу замкнула двері. Відкинула сумку і втомлено опустилася на диван. В голові крутилася підслухана розмова. Вони дійсно відмивають гроші. І ці бої — лише ширма для значно масштабнішого бізнесу.

Відчуття небезпеки не зникало. Я машинально провела рукою по шиї, намагаючись скинути напругу, але раптом погляд зачепився за шафу. Дверцята були прочинені.

Я підвелася, серце забилося швидше. Я точно закривала її. Підходжу ближче. Ось і книжки на підлозі. Ось і висувна шухляда, яку я ніколи не залишала відкритою.

В повітрі пахло чужим.

Холодна хвиля страху прокотилася тілом. Хтось тут був.

З пересохлим ротом я дістала телефон. Перевірила повідомлення. Нічого. Але щойно розблокувала екран, вискочило нове SMS.

«Ти влізла не в свою справу. Зупинись, поки не пізно».

У грудях стало порожньо.

Я повільно опустилася на підлогу, все ще стискаючи телефон. Думки змішалися. Це було попередження. Чітке, недвозначне.

Але вони прорахувалися.

Вони думали, що я злякаюся.

А я тільки впевнилася: я на правильному шляху. І тепер відступати пізно.