Читати книгу - "Назустріч долі , MarVit"

Наступного дня Данила виписали з лікарні. Він був ще слабким, але лікарі запевнили, що йому потрібно лише відпочинок і турбота. Віра тримала його за руку, допомагаючи спуститися сходами, а Артем ніс його рюкзак.

– Нарешті додому, – тихо сказав хлопчик, притискаючись до матері.

Артем поглянув на Віру, відчуваючи, як між ними утворюється ще більш міцний зв’язок. Вона була вдячна йому, хоч і не говорила цього вголос. Вона просто дозволяла йому бути поруч.

Коли вони дісталися додому, Артем допоміг Вірі укласти Данила в ліжко. Хлопчик майже одразу заснув, виснажений після всіх випробувань. Віра накрила його ковдрою, а потім вийшла у вітальню, де вже чекав Артем.

– Дякую тобі, – тихо сказала вона, сідаючи навпроти нього. – Без тебе я б не впоралася.

Він посміхнувся і взяв її за руку.

– Ми разом у цьому, Віро.

Вона не відвела руки А він  зітхнув і тихо промовив:

– Я просто боюся, що це не назавжди. Що ти зникнеш, як тоді.

Артем стиснув її пальці, відчуваючи, як сильно вона хоче довіритися, але не наважується.

– Я не зникну. Я більше ніколи не зроблю тобі боляче.

Артем відповів

– Добре. Але дай мені час.

Він кивнув, розуміючи, що їхні відносини не можна відновити за один день. Але тепер у них була надія. І він не збирався її втрачати.