Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Так.

— Тобі потрібна різноманітність у їжі і щоб раціон був збалансований. У ньому мають бути присутні м'ясо, риба, яйця, овочі, а не тільки каші.

— Я на тій планеті вже так яєць наїлася і м'яса, що відчуваю, не скоро зможу їх узагалі їсти. Мені навіть згадувати огидно.

— А риба, є ж ще й інші морепродукти.

— Угу.

— Ти цим наїдаєшся?

— Так, звикла, їсти потроху, і це занадто велика порція для мене.

— Потрібно буде тобі раціон скласти. Зараз поїси, підемо купимо тобі блокнотик, запишеш мої рекомендації.

— Я взагалі-то збиралася за одягом сходити.

— Ну значить потім зайдеш до мене за своїм меню.

— Добре. Дякую, лікарю. Що я вам винна?

— Нічого, це королева попросила, вона піклується про тебе.

Я трохи почервоніла. Попросила офіціанта принести чек. Після оплати пішла з лікарем. Він показав, де купити канцтовари, купила блокнотик і ручку, може ще знадобиться. Пора мені повертатися в реальний світ.

Лікар пішов, а я пішла гуляти магазинами і підбирати собі одяг. Зайшла в один із найближчих, до мене підійшла дівчина і поцікавилася, що мені необхідно. Я сказала, що спортивний костюм і звичайний повсякденний одяг — типу штани і блузка або кофта. Вона посміхнулася і повела мене показувати.

На мій подив, у цьому на перший погляд маленькому магазині було все, що мені потрібно. Необхідно на дозвіллі розібратися, що як влаштовано на цьому кораблі, його інфраструктура та інше. А то я бувала тільки на маленьких пасажирських кораблях. Там було влаштовано все по-іншому.

Після свого шопінгу зустрілася з Альфредом. Усе там же, на п'ятому рівні, тільки я вже встигла віднести покупки до себе в кімнату і переодягнутися.

— Ізабелла? — здивовано запитав Альфред.

Я обернулася і посміхнулася йому, Майкл, який був поруч із ним, теж виглядав здивованим.

— Вау, красуня, — сказав Майкл. — Гаразд, я пішов.

Альфред дбайливо взяв мене за руку і ми пішли, поки що повільно прогулюючись поверхом.

— Альфред, а можна дурні запитання позадавати?

Він усміхнувся і кивнув.

— А що це за корабель?

— Круїзний, пасажирський. Скажімо так, в основному на ньому подорожують і відпочивають дуже багаті люди. Бо путівка на нього коштує кілька десятків тисяч. А нам із тобою пощастило працювати на ньому.

— А куди він зараз прямує?

— Додому, планета Афон. Попутно висаджуючи пасажирів на інших планетах.

— А ти де живеш, на якій планеті?

— Я, як і більшість тих, хто тут працює, з Афону або найближчих планет. Власне, королівська родина теж з Афону. Ти вже думала, де працюватимеш після прибуття?

— Ні, але, мабуть, уже час. А коли ми прибуваємо?

— Через два тижні. У тебе на Феті хтось залишився?

— Із рідних немає. Потрібно буде зателефонувати подрузі, мене могли шукати і там квартира залишилася.

— Можемо з моєї кімнати зателефонувати. Планшет просто в мене в кімнаті і там немає зайвих вух, — сказав Альфред з посмішкою, я кивнула. — Мені чомусь здавалося, що ти боїшся наодинці з чоловіком залишатися.

— А тебе варто боятися?! — усміхаючись, запитала я.

Він обійняв мене за талію і поцілував у щоку.

— Ні в якому разі.

Поки Альфред переодягався, набрала подругу з його планшета.

— Іза! — вигукнула Настя. — Слава Богу, ти жива! Ти де? Я чула, що твій корабель розбився на дикій планеті.

— Так, він там здійснив аварійну посадку, через місяць мене звідти забрали. Зараз працюю на кораблі, що підібрав мене. Як удома?

Настя трохи скривилася і подивилася на всі боки, до мене якраз підсів Альфред. Подруга здивовано подивилася, а я посміхнулася.

— Це Альфред.

— У мене погані новини, — тихо сказала Настя і ще раз озирнулася, — вибач, я на роботі, не дуже зручно говорити. Загалом, після того як стало відомо, де розбився корабель, усіх, хто був на ньому, оголосили загиблими. Коротше кажучи, оскільки тебе назвали загиблою, і в тебе немає ні спадкоємців, ні заповіту, усе твоє майно відійшло державі. Правду кажучи, скоріше за все воно дісталося деяким бюрократам, — це Настя сказала зовсім тихо. — Тому що дехто дуже квапив, щоб визнати тебе загиблою. Чи не наступного дня, як корабель розбився. Ось.

— Зрозуміло. А можна щось зробити, адже я вижила.

— Я дізнаюся, але малоймовірно. Те як вони це все квапили. Мені вдалося забрати тільки зовсім особисті речі. Можу переслати тобі якось.

— Що там?

— Здебільшого фотографії та планшет твого батька. Сподіваюся, мені не припишуть це як крадіжку, — Альфред поруч тільки хмикнув. — Ще звичайно картки ті, що ти залишила, але твої рахунки заморозили. Ось їх їм обчистити буде складніше, має пройти років сім, щоб тебе визнали мертвою. Так що я все-таки постараюся дізнатися, як повернути твоє добро. Давай я зателефоную тобі за кілька годин, коли вдома буду.