Читати книгу - "Осквернена клятва, Рейва Морель"

Минуло багато часу.

Коли Арелін знову подивилася на світ, він уже не був таким, як раніше. Всі ті роки боротьби — за себе, за право бути, проти сили, що прагнула її зламати — тепер здавались частиною чогось більшого. Вона не просто подолала перешкоди — вона їх прожила. І саме в цьому народилося її джерело.

Її шлях ніколи не був лише дорогою у просторі. Він вів всередину. І коли вона нарешті зупинилась, піднявши погляд у безкрайню ніч, зрозуміла: її обрали не для знищення, і не для спасіння. Її обрали, щоб нагадати світові про те, що в ньому завжди було, але давно забулося.

Поруч був Ліціан.

Він сидів мовчки на пагорбі над рікою — там, де все почалося. Спокій здавався майже чужим після стількох бур, але саме зараз — у цю ніч — усе стояло на своєму місці. Її думки ковзали крізь пам’ять, не обпікаючи, а огортаючи. Вона більше не була дитиною Каеліана. Вона стала дитиною вибору.

І в цьому була її свобода.

— Думаєш, вони бачать нас? — запитав Ліціан, поклавши руку їй на плече.

— Вони — частина нас, — відповіла вона, не відводячи погляду від неба. — Ми не врятували світ. Ми повернули йому здатність любити.

Зорі мерехтіли над ними, тихо, як шепіт старої пісні. Вони стали свідками всього. Це був не кінець. Це був початок. Те, чого досягли Арелін і Ліціан, стало насінням — для майбутнього, для тих, хто ще тільки шукає себе, навіть у темряві.

Він обійняв її. І в його обіймах не було болю — лише легкість, тиха, глибока сила, якою він завжди ділився з нею в найважчі миті. Вони більше не боялися. Їхні тіні залишились позаду. Попереду — тиша, спокій і впевненість, що їхнє світло вже не згасне.

— Ти більше не повинна боятися, — прошепотів він.

Вона усміхнулася. І ця усмішка вміщала в собі все: подяку, прощення, любов і шлях, який вони пройшли. Вона була визнанням того, ким вона стала.

У її долонях знову засвітився ліхтарик — маленький, як спогад, але живий. Світляк. Символ дитячої надії, яка колись згасла, тепер знову світилася — не тому, що хтось її знайшов, а тому, що вона згадала себе. Вона більше не була уламком минулого. Вона стала тим, хто здатен світити сам.

І коли вона повернулась до Ліціана, коли зустріла його погляд, зрозуміла: їй більше не потрібні були обіцянки. Їй вистачало рішення жити. І світла — у власному виборі.

— Дякую, — прошепотіла вона, тихо, як таємницю, яку не потрібно доводити.

Він усміхнувся й обійняв її ще міцніше. І так вони сиділи — під зорями, поки ніч не відступила остаточно.

Світ залишився недосконалим. У ньому ще буде біль і боротьба. Але тепер він був їхнім. Без Печаті. Без падіння. Без страху.

І це був їхній дім.

Дім, де світло повертається.

Де здатність любити виживає навіть після кінця.

Де знову можна дихати — не тікаючи, не ховаючись, а просто бути.

Де не треба бути половинкою — бо вони стали цілим.

І на тому пагорбі, під зорями, Арелін і Ліціан знали: їхня подорож тільки починається.

Кінець