Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

– А хто цих п’ятьох забере? – голос головлікаря повернув Кабана до реальності.

– Так не наші це, – відповів голос зі зброєю.

– А чиї ж тоді? Мої, чи що? Хто ховати їх буде? У лікарні такої можливості немає. Лежать фактично вже два тижні, а умови тут самі бачите, які…

– Так, – поспішно заговорили сині лікарняні штани, – на холодильник у лікарні грошей немає, а кондиціонер зламався, і якби ви могли нам матеріально допомогти, бо Україна грошей дає мало…

– Добре! – різко обірвав тривалий монолог синіх штанів голос зі зброєю. – Я поговорю з командиром.

Коли підняли і понесли Воху й Артемку, Кабан відчув себе сиротливо, ніби пішли рідні люди. «Шкода, що не змогли поспілкуватися з Вохою як слід», – з жалем подумав він, і тут же почув: «Вже і не поспілкуєшся ніколи!» – «Та не може такого бути! Небіжчики вранці не розмовляють!» – заперечив Кабан і тут же зрозумів, що це він сам відповідає собі.

Серед п’ятьох залітних «диких гусаків» з Росії, тут, у вагономорзі, Кабан уперше в житті відчув себе самотньою людиною. Батьки, дружина, донька знаходилися дуже далеко, та і чи існували вони? Все попереднє життя здалося ілюзією, неважливою миттю, яка наснилася, – і зникла. А важливим увижався лише цей момент, коли він, знехтувавши небезпекою, виліз із-під небіжчиків і сів поруч, утупившись порожніми очима в задрапіроване наглухо вікно плацкарти.

Увечері прийшли Нюся і Женя з хорошими новинами. По-перше, всі сепари, які зайшли в Амвросіївку 25 серпня, відправилися на передову. В місті залишився лише невеликий загін з-під Сніжного.

– Так що тепер, Сірий, тебе навряд чи хтось шукатиме, якщо ніхто не настукає конкретно, звичайно, – сказала Нюся. – Ці нові ходять з автоматом в одній руці, з пляшкою пива – у другій, лише і знають, що дівчат за дупи мацати. Якщо хочеш, можеш перебиратися нагору в палату, а то тебе тут і прикрити вже майже немає ким.

Кабан подумав і відмовився:

– Я краще внизу полежу. Звик якось. А людей підвезуть скоро…

По-друге, ситуація на фронті заспокоїлася – українців побили неабияк під Іловайськом. По телеку лише про це і говорять, але далі Волновахи сепари і росіяни не пішли. Нині начебто йде мова про те, що підпишуть мир, за яким обміняють полонених і дозволять забрати убитих.

– Так, може, Сірий, тепер самий час у полон піти?

– Ні, в полон не піду, – Кабан залишався непохитний і до останнього вірив, що обов’язково знайдеться який-небудь інший вихід. Доля людини сама по собі так улаштована, вважав він, що завжди залишає їй маленький зазор між життям і смертю. Інша справа, бачить цей зазор людина чи ні, зможе в нього протиснутися чи стала занадто великою і незграбною, зможе вигребти в потрібний бік чи понесе її за течією. Але зазор має існувати завжди, у кожної людини в будь-якій ситуації.

– А де Вікуся? – запитав Кабан. – Щось не видно її давно.

– Вона з сепарами пішла.

– Як пішла? Куди?

– Медсестрою. На передову.

– Як так? Не може бути! – Кабан здивувався і поглянув на Женю. Хлопець відвів нещасний погляд убік. – Вона ж за Україну?

– Та дуже просто, Сірий, – відповідала Нюся. – Зійшлася з найманцем-чеченцем, закохалася. В лікарні однак грошей не платять, місто маленьке, жити тут такій дівчині, як Вікуся, важко і нудно. Родини немає, перспектив немає, надій на краще життя – теж немає. А там любов, війна, романтика, як у кіно. По чотири тисячі в місяць обіцяють. Так чому не піти?

– Не розумію я. А як же Україна? Вона ж мені допомагала, Жека ось по ній сохне!

– Головне, щоб до дна не висох. Україна якось і без Вікусі обійдеться. А тебе ми і без неї звідси витягнемо. Правильно, Женю?

– Кабане, я теж не розумію, – відгукнувся Женя. – Чому вона з усіма спала, а зі мною – ні? Я ж єдиний, хто її любить, я для неї готовий… – ще трохи, і він розплакався б.

– Тссс, – приклала палець до його губ Нюся й обійняла. – Вам, мужикам, пояснювати немає сенсу, однак не зрозумієте. Вона тебе берегла, дурнику. Вікуся рано чи пізно все одно б пішла від тебе, і що б ти, Жека, тоді робив? Вішався?

Третя новина полягала в тому, що батько Кабана домовився зі своїм другом Віктором Тимофійовичем про операцію порятунку. Тимофійович жив у Криму, в Бахчисараї, де довгий час служив командиром військової частини. Мав дачу під Євпаторією, куди батько пару разів возив у гості всю родину на відпочинок – дружили і служили разом вони багато і давно. З десяток років назад Тимофійович успішно вийшов на пенсію і насолоджувався життям: рибалка, город, пляж. Міняти такий щасливий устрій через російську анексію Криму не мало сенсу – він провів тут усе життя, тому поміняв лише український паспорт на російський. Батько подзвонив Тимофійовичу і прямо виклав суть справи:

– Забереш сина?

Тимофійович погодився одразу, від винагороди відмовився, домовилися, що візьме гроші лише за бензин. План полягав у тому, що Тимофійович на своїй машині через Керченську переправу приїде на пропускний пункт «Успенка» з російського боку і забере звідти Кабана. Завдання Кабана – у встановлений день і годину дістатися на ПП на російський бік. Куди їхати потім, буде видно, головне, перетнути кордон і сісти в машину. Можливо, цей план мав недоліки, але іншого Кабан не мав. Він добре бачив, як утомилися Нюся і Женя від постійної напруги, як із кожним днем все складніше їм турбуватися про нього, як підкосив їх Вікусин відхід у загін до сепаратистів. Кабан розумів, що терпіння навіть найдобріших людей у світі має свої межі, що всім потрібен відпочинок. Він і сам тримався з останніх сил, боявся майбутньої ночі й снів, в яких до нього можуть прийти ці п’ятеро в камуфляжах з покривалами-плащами на плечах і всадовити грати в секу на життя і смерть, а потім запитають: «Де ти заховав свій кулемет, Кабане?» Захистити його тепер нікому – Смілякови Воха і його син Артемко відправилися в останню дорогу, і Кабан знову відчув,