Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

Приглядався до мене місяцями, а потім попросив у тітки Маринки моєї руки. Зупинив мене на лету. Тітка сказала: “Вийди за нього, і проблема зникне”. Бо вона знала. Казала: “Залізь на дерево і стрибни. Пий відвар із рути. Коли не поможе, підеш до бабки. Бог тобі його посилає, то добра партія”.

Вийти за нього — це було б смішно — я сприймала його як старого чоловіка. Не хотіла його. Він жив у двох кімнатах над школою, де вчителював. Щодня зранку виходив на подвір’я і заганяв дітей до середини, як квочка. Господар над дітьми. Мені подобалися інші чоловіки — на мотоциклах і конях. А він був для дітей. Вони його боялися. Чемно зникали у дверях. Тепер думаю, що боялися його кошлатих брів, тичкуватої худорлявості й того, як вимовляв найпростіші слова, звучали по-чужому.

На другій половині школи жила Стадніцка, стара панна, також вчителька. Була невизначеного віку, але пасували б одне до одного з огляду на схильність до старості. Два трухляві пеньки. Власне вони були б ідеальною парою.

Вона носила вузькі спідниці та чоловічі сорочки з краватками. Її каблучки цокали по викладеному цеглою шкільному подвір’ї. Фарбувала губи так, щоб виглядали меншими. Волосся завжди старанно укладала — робила навушники з кіс. Навчала польської мови і співу — у теплі дні крізь відчинені вікна школи було чути її слабкий писклявий голос:

“Свободи сонце пестить блакить,

Човен пливе наш у далекий світ”.

Це тужно летіло над селом. Я ніколи не бачила моря на живо. Не знаю, що таке блакить. Знаю море тільки з тієї пісні та з телебачення.

Стаю перед дзеркалом і щипаю собі щоки, щоб краще рухалася у них кров. Хочу пригадати, як я виглядала тоді, коли Петро вперше запросив мене до містечка на побачення після того, як тітка Маринка сказала за мене “так”. Я мала чорне волосся, зібране на шиї у вузол, темні брови і смагляве обличчя. Груди завжди були замалі, потім, вже тут, за часів Карабіновича, я вкладала до бюстгальтера вату. В мене була тонка талія, плаский живіт і досить масивні стегна, міцні, напружені. Що з ними тепер сталося? Піднімаю спідницю і бачу ледве обтягнуті шкірою кості. Тоненькі гомілки — це пам’ятаю, на це завжди Петро звертав увагу і не дозволяв купувати мешти з пасочками. Казав, що від них грубшають щиколотки і між ногами у мене було цілком інакше — губи були повні, припухлі, соковиті. Тепер, коли підмиваюся, відчуваю під пальцями неприємну тонку шкіру і відразу під нею якісь таємничі внутрішні кісточки. Я не припускала, що там маю кістки. Так виглядає старіння: жива пружна тканина твердне, людина застигає зі середини. Тепер це звичайна дірка, щоб пісяти, не більше. Теж ступні є ступнями іншої людини, важко було б навіть сказати, чи вони жіночі, чи чоловічі. Все це замішання зі статями з часом стирається. Старі жінки і старі чоловіки уподібнюються одне до одного.

Коли я цієї зими дивилася на Петра, то часом мені здавалося, що дивлюся на себе. Щось нас нарешті наблизило одне до одного — старість. Щоденно вранці ми обоє ставали меншими. Останнім часом важко було дістати ногами до підлоги. Я соромилася того, що розмахую ногами в повітрі, як дитина, як маленька дівчинка. Я нічого не говорила. Він завжди був високий і хвалився тим. Коли б так тривало роками, коли б смерть могла запізнюватися, як листоноша з пенсією, відбувалося б з нами щось протилежне до росту, якийсь процес, спрямований у зворотний бік. Нарешті ми б стали завбільшки, як ляльки, і мусили б остерігатися мишей, яких тут повно. А коли б смерть взагалі перестала існувати, ми попадали б, як крихти хліба в щілини між дошками, і люди зі села знайшли б тільки порожній будинок. Ото вже б плітку вали, але ж було б здогадок. Старі зникли, пропали, як камінь у воду. Кому тепер перейде їхній будинок? Чи їхня донька жива, чи приїде з Варшави? Рилися б у шафках. Відчинили б віко скрині й читали б Петрові записки. Про все би довідалися: 2 квітня 1987 року була посіяна селера, а 14 — петрушка.

Повинні бути парою — Петро і Стадніцка. Він вчитель і вона вчителька. Поділяться класами. Разом виставлять у щоденниках оцінки, дружно поділять години. Об’єднають свої кімнати над школою і навіть, якщо вона вже застара, щоб мати дітей, то матимуть дітей з цілого містечка. Стадніцку потім забрали рускіє, і як багато інших, вона пропала.

Говорив про себе: Пьотр. Вимовляв це ім’я м’яко, надуживаючи польським акцентом, тому звучало воно як “Пйотр”. Так мені представився того дня, коли ми поїхали до міста залізницею. Ми йшли дорогою від станції, літав тополиний пух, сонце виблискувало на дахах і бруківці, яка від цього блиску виглядала, як мокра, ніби вночі падав дощ. Мені подобалося все. Я була вдягнута у квітчасту ситцеву сукню, кроєну навскіс (ще вночі тітка Маринка закінчувала петлі), яка облягала мої стегна. Я мала маленьку торбинку, а в ній гребінчика, дзеркальце і носовичок. На ногах — шкіряні коричневі босоніжки на корковій танкетці. Він був убраний у літню маринарку і чорні фланелеві штани, маринарку ніс перекинуту через руку. Чоловіки озиралися за мною.

Я їла морозиво. Кремова маса у двох складених вафлях. Її накладали ложкою просто з термосів. Морозиво топиться і тече по руці. Треба нахилятися, щоб не вибруднити сукні. Їм порцію за порцією, аж мені стає холодно. Мої долоні липкі. Петро подає мені свою хусточку.

Немає виходу, відвар із рути не поміг. Шлюб відбувся у католицькому костелі, але прийшов також і піп. До того щовечора я бачила перед своїм домом Мирона, спирався ліктем на паркан і жував травинку. Стояв так годинами, поки сутінки не стирали його, як пляму. Я тікала від його погляду. Перед моїми очима було те, що між передніми зубами у нього був проміжок і це єдине, що про нього пам’ятаю.

Коли першої ночі ми лежали поруч, Петро нічого не говорив, але вся волога літня темрява набубнявіла питанням, я тільки сказала: “Мирон”. Потім народилася Леокадія, Лялька.

У вересні в школі залишилася тільки Стадніцка. Петро в середині серпня пішов на