Читати книгу - "Бунтарка та Бізнесмен, Alina Pero"

Тимофій

Її запитання прозвучало прямо і чесно, як і все, що вона робила. Я знав, що вона заслуговує на чесну відповідь.
— Це було непросте рішення, Еро, — почав я, намагаючись підібрати правильні слова. — Інвестиції, контракти… наслідки були значними. Але, побачивши твою рішучість, твою щиру боротьбу за те, у що ти віриш… це змусило мене задуматися.
Я зробив паузу, спостерігаючи за її реакцією. Її обличчя залишалося серйозним, але в очах промайнула ледь помітна цікавість.
— Ти була права, — продовжив я. — Парк важливий для міста, для людей. І моя жага до прибутку не повинна була стати на заваді цьому. Крім того… твоя думка стала для мене важливою.
Її брови здивовано піднялися.
— Моя думка? Після всього, що сталося?
— Саме тому, — кивнув я. — Після всього, що сталося, я зрозумів, наскільки ти принципова та чесна людина. І я не хотів втрачати твою повагу остаточно.
Я знову замовк, даючи їй можливість переварити мої слова. У залі лунала музика, голоси студентів та викладачів зливалися в єдиний гул. Але для мене існувала лише вона, її уважний погляд, її мовчазне очікування.
— І той поцілунок… — наважилася вона запитати, і її щоки ледь помітно почервоніли.
Я зітхнув.
— Той поцілунок був помилкою, Еро. Імпульсивним і недоречним. Я не мав права так вчиняти. Але… я не можу брехати, він показав мені, наскільки сильно я… заплутався у своїх почуттях до тебе.
Її погляд став більш м'яким, але все ще настороженим.
— Ти відмовився від прибуткового проекту… заради мене?
— Не лише заради тебе, Еро. Але й тому, що ти відкрила мені очі на важливі речі. На те, що іноді варто слухати своє серце, а не лише холодний розрахунок.
Я зробив крок у її бік.
— Я знаю, що заслужив твій гнів. І я не чекаю на негайне прощення. Але я хотів, щоб ти знала правду.
Вона мовчала, дивлячись мені прямо в очі. Я бачив у них боротьбу – між образою та здивуванням, між недовірою та… можливо, крихітною іскоркою надії.
— Що буде далі, Тимофію? — тихо запитала вона нарешті.
Я не знав відповіді. Майбутнє здавалося туманним і невизначеним. Але одне я знав точно: я не збирався здаватися. Я хотів заслужити її довіру знову. Хотів показати, що мої наміри щирі.
— Я не знаю, Еро, — чесно відповів я. — Але я сподіваюся, що в нас буде майбутнє. Можливо, не таке, як ми могли собі уявити спочатку. Але… майбутнє, де є місце для чесності та взаємної поваги.
Я простягнув до неї руку, але не торкнувся її. Залишив їй право вирішувати.
— Дозволь мені довести тобі, що я змінився. Дозволь мені знову стати тим, кому ти зможеш довіряти.
Її погляд зупинився на моїй руці. Минула довга мить, сповнена напруженого очікування. І нарешті… вона обережно поклала свою руку в мою.