Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Сояна спинилась. Вона не рухалась, лише дивилась уперед.

Кожен м’яз у ній тремтів — не від страху, а від ненависті до цього неминучого моменту.

"Іноді треба довіритись ворогу, щоб врятуватись," — згадала вона чиюсь фразу. Можливо, навіть Кайро колись її так навчив. Іронія.

— Ми майже прийшли, — сказала вона, не обертаючись до Абеля. — Я поговорю з людьми всередині. Можливо, вони допоможуть.

Кам’яна арка монастирських воріт повільно розкрилася, пропускаючи їх усередину. Холодний тіньовий спокій охопив подвір’я — мовчазні постаті черниць у темних шатах розчинялись у стінах, не озираючись, не питаючи. Ніби все вже знали.

Сояна провела Абеля під руку через склепінчастий коридор, де пахло воском, старим каменем і міррою.

— Прошу, — звернулась до черниці з глибокими зморшками й світлими очима. — Йому потрібен спокій. Тиха кімната.

Жінка кивнула і повела їх кам’яними сходами на другий поверх. За важкими дерев’яними дверима — невелика, але чиста келія. Тонке вікно, біле простирадло, стіл зі свічкою.

Та щойно вони перетнули поріг, Абель хитнувся і з глухим стогоном впав на коліна, а потім — на долівку. Обличчя побіліло, дихання стало уривчастим.

— Ні, ні, ні… — прошепотіла Сояна, кинувшись до нього.

Вона опустилась навколішки поруч, обережно поклала його голову на коліна і прикрила йому очі долонею. Її губи стиснулись, і вона заплющила очі, дихаючи глибоко. Потім підняла руки.

Її пальці склались у складну комбінацію — кожен рух точний, кожен дотик між пальцями — стародавній. Зв’язок.

Наче відгук на її внутрішній поклик, з її долонь почало струменіти тепло — не просто енергія, а сила, чиста й глибока. Не виснаження. Ні. Це було щось нове. Потужніше.

Вона чула, як це проходить крізь неї — як світло, що проходить через скло. Не забирає, а дарує. Вона ніколи ще не відчувала себе такою сильною.

Тінь болю зникала з лиця Абеля. Дихання вирівнялось. Повіки затремтіли, і він заснув, спокійно, з миром.

Сояна зітхнула, поцілувала його в чоло, і тихо вийшла з кімнати.

Вона йшла вузьким коридором, коли з-за рогу, несподівано швидко, вилетіла постать у темному — і Сояна, не встигнувши зупинитись, вдарилась лобом об чиюсь грудну клітку.

— Ауч… — видихнула вона, хапаючись за чоло.

— Обережніше, — пролунав глухуватий, знайомий голос, в якому ледве вловлювалась насмішка.

Вона підняла очі.

Кайро.

Його руки вже тримали її за плечі, не даючи впасти. Його погляд ковзав по її обличчю так, ніби вивчав кожну зморшку в камені — глибоко, неквапно, власницьки.

— Що ти тут робиш? — прошепотіла вона, втягуючи повітря, як після удару.

— Я ж сказав, буду чекати. — Він схилив голову, і в його голосі не було гніву. Тільки спокійна загроза. — І ти прийшла. Мудро.

Він нахилився ближче, і його шепіт торкнувся її вуха:

— А тепер давай поговоримо, маленьке тигренятко.