Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Кайро зачинив двері з надто гучним клацанням, наче ставив печатку на рішенні, яке давно визріло в його голові. М’яке світло від масляної лампи відбивалося на його блідому, але натягнутому обличчі. Сояна, все ще намагаючись зібратись, сиділа на краю ліжка, тримаючи зап’ястя, що лишало пульс у долоні — так міцно він її стискав кілька митей тому.

Кайро розв’язав зав’язки білого плаща, і тканина ковзнула з його плечей, оголивши груди, на яких переливалися старі шрами. Але жодного звабного жесту не було в цьому русі. Лише напруження — дике, палюче, мов у пастці.

— Я думала... — почала вона, але він змахнув рукою.

— Я знаю, що ти думала, — відказав Кайро, хрипко. — Але я не про це. Просто жарко. Через дурниці. Через ревнощі. — Останнє слово вирвалось, як ніж — різко й неочікувано. Він зупинився, зціпив зуби. — Чорт.

Сояна здивовано зиркнула на нього, але не встигла відповісти.

— Що тобі потрібно від Абеля? — кинув він, ніби це ім’я обпалило йому язик. — Ти що, довіряєш кожному, хто гарно всміхається і розказує, що розуміє твою душу?

— А хто ти такий, щоб мене лаяти? — її голос був гострим, як обоюдний меч. — Не батько. Не господар. Не мій володар, Кайро.

Він на мить застиг, але в очах його майнула тінь — щось глибше за образу. Щось, що пахло зрадою й болем.

— Ти не розумієш, у що встромилася. Вся Академія тебе шукає. В Тристанії на тебе вже видали ордер. Ти — зрадниця государству. — Його голос знизився до шепоту, що бринів, мов клинок по шиї. — Тебе шукає сам Сеон.

Сояна здригнулася. Вона завжди знала, що наслідки будуть, але не до такої міри.

— Тоді я піду. Поясню все. Я не тікатиму, — мовила вона твердо, підвівшись. — Я не боюся.

— Ти не дурна, Сояно, — Кайро підійшов ближче, схопив її за плечі. Його голос знову був низьким, тихим, майже лагідним. — Але ця ідея — найнебезпечніша з усіх, що ти мала. Там тебе не вислухають. Там тебе зламають. І я не дозволю тобі просто піти на страту, навіть якщо ти думаєш, що маєш честь.

— А що ти дозволиш мені? — вона дивилась йому в очі, палко, не змигнувши. — Дихати? Ходити поруч? Бути твоїм трофеєм?

— Ні, — прошепотів Кайро. — Я дозволю тобі вижити. Навіть якщо доведеться сховати тебе від усього світу. Навіть якщо сам стану твоїм катом.

Сояна мовчала. І мовчання те було важчим за будь-яке слово. Вогонь у лампі тріпотів, немов і він не знав, чи в кімнаті зараз палала пристрасть, чи починалась війна.

Сояна вчасно згадала про те що вона «забула» плани Кайро. Про те, що він планував знищити Тристанію. Вона не бажала підтримуати далі розмову з цим чоловіком, тому втекла.

Від його погляду. Від дихання, що пекло шкіру. Від себе самої.

Двері клацнули за нею, як пастка, що лишилась за спиною.

І ось вона — на порозі, перед нею — кам’яний двір, залитий ранковим сонцем, яке било в очі, немов наказуючи не озиратись. Повітря пахло м’ятою, пилом і димом з кухні монастиря. Але вона вже не відчувала запахів. Лише серце — як ударний барабан на марші.

— Не йди, — озвався голос за спиною. Глухий, мов останній шрам на пам’яті.

Вона зупинилася, не озираючись.

— Ти йдеш на смерть, Сояно, — промовив Кайро.

Вона вже хотіла ступити вперед, та тоді почула:

— Врятуй себе.

Тихо. Немов прокляття. Немов молитву. І одразу по тому — кроки, що віддалялися.

Кайро пішов.

І світ навколо став знову мовчазним.

Сояна не ворухнулась ще кілька подихів. Потім зібрала волосся в вузол, затягла пасок на плащі й повільно рушила вниз кам’яними сходами до стайні.

Вона вже вирішила.

І жодне слово — навіть його — не зіб’є її з дороги.

Абель залишився у монастирі, під опікою сестер. Її прощання з ним було коротким, без слів — лише дотик до чола. Вона не зможе захистити всіх. Але може спробувати врятувати істину.

Або згоріти разом із нею.

Він не мав звички сумніватися. Не мав звички озиратись. І точно не мав звички… відчувати.
Але останні кілька днів усе в ньому, збудоване на холодному розрахунку, стало наче порожнім. Усе, крім однієї речі. Крім неї.

Сояни.

Її ім’я — як тріщина в броні. Він міг сто разів переконувати себе, що вона — лише частина плану. Що вона — змінна, випадковість, тінь серед інших тіней. Але чомусь ця тінь вростала в нього, як заноза під шкіру.

Чому він хотів, щоб вона була поруч? Чому його дратував сам факт, що вона могла сміятись із кимось іншим? Чому в ньому все стискалося, коли він бачив, як вона спілкується з цим… з Абелем?
Чому він, Кайро, який колись спалив за наказом селище, не моргнувши — тепер не міг навіть уявити, як хтось торкнеться її пальців?

Це була помилка.
Це була слабкість.

Але він не міг її виправити.