Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

Ми провели деякий час за чаюванням із Міланою. Говорили про всілякі дрібниці і багато жартували. Я була дуже рада, що Максим і Мілана знайшли спільну мову — для мене це було важливо. Я бачила, які вона кидає погляди на мене... і страшенно раділа. Кожного разу, коли Мілана дивилася на мене, на її обличчі з'являлася щира усмішка.

– З вами весело, але я відверто дуже втомилася з дороги, тому піду відпочивати, – вона встала, хитро мені підморгнула. – Ну і ви теж... не скучайте. – І зникла за дверима своєї кімнати.

Я трохи посиділа, вслухаючись у тишу, що запанувала після її відходу. Звісно, продовжувати те, що ми почали, коли Мілана за стінкою... було якось трохи ніяково. Хотілося залишитися лише вдвох і цілком та повністю насолодитися один одним...

Я повернулася до Максима, який саме закінчував другу чашку чаю, і впевнено сказала:

– Поїхали до тебе.

– Пф... що? Кха... кха... – Максим поперхнувся чаєм і закашлявся. Коли він нарешті прокашлявся, подивився на мене з таким виразом, ніби щойно почув щось абсолютно неймовірне.

– Що? Чому ти так дивишся?

– Просто сьогодні ти все більше і більше мене дивуєш.

– Так це ж чудово. То що... поїхали?

– Звісно. Я тільки за.

Ми попрощалися з Міланою. Я знову отримала від неї той самий хитрий, майже змовницький погляд — і ми нарешті вирушили на наше перше побачення, якщо так можна сказати.

Машина м’яко котилася вечірнім містом... В середині було тихо та спокійно. А я майже всю дорогу не могла відірвати погляд від Максима. В середині ніби літала ціла зграя метеликів. Зараз я чітко відчувала, що зробила правильний вибір — і тривога відступила, залишилося лише приємне хвилювання в очікуванні того, що буде.

Ми зупинилися біля однієї з тих новеньких багатоповерхівок, де ще зовсім необжиті вулиці, з маленькими щойно посадженими деревами... де все ще свіже та майже недоторкане. І, звісно, в елітному районі.

– Винаймаєш тут квартиру?

– Ні. Купив.

– Ти ж не так давно повернувся... і вже купив квартиру? – Моєму здивуванню не було меж. Купівля квартири дуже багато про що говорила. Він був налаштований серйозно тут залишитися... і це лише підтверджувало, що я зробила правильний вибір. Максим більше не збирався залишати мене.

– Я почав пошуки майже одразу, як повернувся... А купив її всього кілька тижнів тому, коли впевнився, що це саме те, що треба.

– Цікаво... що ж саме ти шукав у квартирі?

– Що саме? Хороший, спокійний район; магазини, лікарня, садочок та школа в пішій доступності...

Коли я почула його слова, то завмерла на місці... А моє серце почало відбивати чечітку в грудях, тим самим заглушаючи всі навколишні звуки. Я обернулася й буквально вирячилася на нього. Важко уявити, якого розміри були зараз мої очі.

– Що? – Запитав він з легким непорозумінням... в якому я все ж чітко бачила приховану насмішку.

– Нічого... зовсім нічого. – Пробурмотіла я і пішла вперед не чекаючи на Максима.

"До такого я не була готова... Надто все швидко."

– Я просто думаю наперед.

– Я нічого не сказала. – Я точно не була готова обговорювати подібні теми.

– Я все бачу, – насмішливо сказав він, наздоганяючи мене і м’яко перегороджуючи дорогу. Потім взяв моє обличчя в долоні й припідняв голову, змусивши подивитися йому в очі.

– Що?

– Ми нікуди не поспішаємо... А я просто купив хорошу квартиру. Тільки й усього.

– Я ж нічого не говорила, – а сама ледве могла зараз дихати.

– Добре, – Максим легенько мене поцілував і відпустив.

Той запал, який був до того, як ми їхали до нього, дещо згас, але натомість залишалася невимовна ніжність. Зараз мені хотілося втонути в його обіймах.

– Ходімо.

Максим ніжно взяв мене за руку і повів до себе додому. Його квартира була на третьому поверсі, тому піднялися ми доволі швидко. Він відчинив двері, і я обережно зайшла всередину. Почала роздивлятися, що і як... Та щойно за мною зачинилися двері, Максим притягнув мене до себе і ніжно-ніжно поцілував. Його руки обіймали мене й чуттєво зваблювали, знову розпалюючи те вогнище пристрасті в середині. І ось він знову розстібає гудзики на моїй блузці, і мої руки вже не можуть дочекатися, аби зробити те саме...

Але цьому не судилося збутися...

– Максим... ти повернувся... Ой... ой..., – почувся жіночий голос. – Не знала, що ти не сам...

І вона одразу сховалася в іншій кімнаті.

Я вмить завмерла... і готова була провалитися під землю від сорому.

Вона була однозначно тактовніша за Мілану... але це ж треба так вляпатися вдруге за один день?

– Оооо, може на мені якесь прокляття? А? – Максим натужно застогнав і сховав своє обличчя у мене на плечі. – До речі, це моя мама.

Я різко відсторонилася й шоковано подивилася на нього.

– Мама? – перепитала я.

– Мама, – підтвердив Максим.