Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 19.
Шалене тісто й зелені очі

Борошно літало кухнею, як сніг у грудневу хурделицю — тільки без романтики. Я стояла, по лікоть у тісті, у якесьму старонортундському кошмарі наяву, і місила його так, наче переді мною була шия того самого жерця.

Ага, того «великого і мудрого», що вирішив: пора приправити моє життя древньою магією, ритуалом і цілою купою лайна зверху. Дякую, рідненький, за курорт!

— Місиш, наче вбити хочеш, — буркнула кухарка, щось шаткучи збоку.

Я ледь стрималась, щоб не відповісти: «Я не “наче”, я саме це й роблю».

Замість цього лише гаркнула в тісто й продовжила його місити, ніби від цього залежала доля світу. Або хоча б моя психіка.

А тепер — барабанний дріб — давайте розберемося: що, до біса, взагалі відбувається?
Перше: мене втягнули в інший світ. Після купи страждань, часу і намагань не збожеволіти я більш-менш тут освоїлась. Ну майже. А потім, звісно, з’явився він — вождь-крижинка, і все полетіло шкереберть.

Я його не кликала. Не закохувалась (точно?). Не носила йому пиріжки. А він — з’являється, трощить мені нервову систему, а потім ще й сердиться, коли якийсь розмальований пророк заявляє, що ми тепер пов’язані?!

Даруйте, але покажіть мені, будь ласка, пункт у контракті, де стоїть мій підпис під цим божевіллям?

І Глейв, цей... цей... зеленоокий апокаліпсис у тілі людини, замість того щоб сказати: «Гей, розберімось разом» — просто мовчки йде, дивиться, наче я ворог народу. А я, між іншим, цей цирк не влаштовувала. Я його не викликала. Якби хотіла брати участь у ритуалах, то записалась би на шаманський ретрит у Алтай, а не скакала б босоніж по середньовічним фйордам.

І от я тут. На кухні. В сорочці, на якій уже більше борошна, ніж на батоні з пекарні, зла до тремтіння, місю тісто й думаю: а може, й справді втекти?

Але тут зринає інша, не менш паскудна думка: А куди? І як? Повернутись у XXI століття?

Ага. Повернення. Мрія, що з кожним днем дедалі далі. Раніше я хоча б тішила себе ілюзіями — знайду магів, портал, спосіб... А тепер, після втручання жерця, усе стало… безнадійним.

Давня магія. Боги. Долі. Я? У цьому всьому? Та я ж звичайна... хоча ні. Незвичайна. Я — художниця. У мене були фарби, мрії, моя кімната...

І, до речі, хтось туди недавно вліз. Хтось посмів. Нахабний, гидкий покидьок, що заліз у мою святиню, знищив подаровані фарби, спотворив малюнок... мій малюнок. Моє натхнення. Мою душу.

Хто?! Навіщо?! Що ти там шукав, покидьку — мої труси чи скелети в шафі?
Ухххх! Не пробачу!

Це був замах на те єдине, що ще належало лише мені.

І чому, питається, ніхто нічого не сказав? Ні охорона, ні Глейв. Хоча… може, це саме він від злості й…

Ні. Ні, ні і ще раз ні. Не вірю. Хочу не вірити. Бо якщо це зробив він — тоді… усе валиться. Не просто ритуал, не просто віра в цей світ — усе.

Я з такою силою гепнула кулаком по тісту, що воно здригнулось і ображено хлюпнуло у відповідь. Ну звісно, навіть тісто вважає, що я перегинаю.
А тоді...

Кухарка буркнула, що я вільна, бо все вже замішано, і вона доробить сама.

Я мовчки витерла руки, витерла обличчя — половина була в борошні, наче я побилася з мішком — і пішла до себе. Ноги несли самі, серце бухкало, мозок і далі сперечався з жрецями, з Глейвом, з собою...

І от, відкриваючи двері до своєї кімнати, я відчула — я не одна. Наче повітря стало густішим. Тихішим. Насиченішим.
Він.
У кріслі.

Мій персональний ураган з очима кольору глибокої зелені.

Сидів у моєму кріслі, нахабний, наче тут завжди жив.

Зеленооке марення, сперте ліктем на підлокітник, дивилося на мене так, ніби я запізнилася на власне зізнання у злочині.

— Нарешті, — мовив він без тіні усмішки. — Я вже подумав, що ти вирішила втекти.

— Ага, прям з мішком борошна під пахвою й ополоником у зубах, — буркнула я, ставлячи тацю на стіл. — В чому звинувачення цього разу? Запізнилася на розп’яття?

Він підвівся. Повільно. Як кішка, що чує шарудіння миші. Пройшов до мене, оглянув з голови до п’ят. І це не був погляд чоловіка, що милується жінкою. Це був погляд судді перед винесенням вироку.

— Ти не мала з’явитися в моєму житті. Я не просив. Не чекав. Я й так балансував між народом, обов’язком і власним терпінням. А тут — ти.

Він зробив паузу, наче збирався з думками, а потім вдарив словами, як батогом.

— Моя мати підкорилась пророцтву, мій батько врятував клани ціною своєї волі. А я… Я не хочу долі, написаної за мене. А ти — її частина. Нав’язана. Як ніби я знову не я, а просто фігура на дошці.

Я мовчала. Вперше за довгий час не знала, що сказати.

— Я тут не з власної волі, — тихо почала я, — і якщо ти хочеш… я зроблю все, аби зруйнувати цей обряд. Я не жриця, але, може, ти зможеш — з твоєю магією…

— Вже пробував, — глухо кинув він. — Одразу після того, як пішов той бородатий маріонетник. Нічого. Ця магія… вона древніша за мої знання. І я не можу витрачати силу на це, коли десь поруч ховається ворог. Хтось із тих, хто пов'язаний з работоргівцями.

Я підвела погляд.
— Хтось із твоїх?

Він трохи подумав і кивнув.
— Можливо. Або з тих, кого мої вважають своїми. Я шукаю їх. Довго. Але зараз…

Він знову подивився на мене, вже інакше. М’якше.
— Розкажи мені, — тихо сказала я, роблячи крок ближче. — Я вислухаю все.

І він розповів. Про підозри, про шпигунів, про таємні знаки на картах, про перетини караванів і маршрутів, про часті зникнення людей на землях Ярба.

Коли він замовк, у кімнаті було надто тихо. Лише дихання — трохи збите, як після сварки або надто близького танцю.

— Ти впораєшся, — сказала я й… торкнулась його. Не знаю навіщо, просто поклала долоню на його груди. Серце билося рідко, але сильно. — Ти сильний, Глейв. І справедливий.