Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 18

Здається, в моїй голові оселився тарган-аналітик. Ну а як інакше пояснити той факт, що я, ще навіть не доївши свій суші-сет (і не діставшись до улюбленого ролу з лососем!), сиджу і будую теорії світового масштабу?

Навіщо з’явився цей загадковий жрець? Просто так у гості? Чаю попити? Чи, може... хмммм... по мою душу?

Я згадала свій сон — той, де два голоси промовляли крізь темряву. Один теплий і впевнений, інший хрипкий, ніби вивалився з якоїсь стародавньої гробниці. Невже жрець прийшов, бо почув те саме? Або тому що... ну не знаю... бо я тут взагалі не за пропискою?

«І що, — думала я, тужливо дивлячись на порожню тарілку, — якщо це й справді відповідь? Або, точніше, початок відповіді? А якщо це... кара небесна? Або божественна пошта: “Ви обрані. Натисніть ОК, щоб підписати угоду з вічністю.”»

Мій сарказм був єдиним щитом між мною та панікою. Бо всередині вже вила сирена тривоги: «Міє! Він прийшов по тебе! Негайно ховайся під стіл або переселяйся в інший всесвіт!»

У цей момент я побачила, як Глейв різко підвівся з місця й рушив до дверей. Його обличчя було серйозне, але не перелякане. Швидше... насторожене. Він вийшов назустріч жрецю з такою урочистою повагою, ніби сам король завітав у гості.

Ми з іншими кинулись до вікон. Їдальня миттю перетворилась на філію клубу пліткарок: усі вишикувались у чергу до найкращого виду на внутрішній двір.

Жрець був високим, у чорному плащі, від якого тягло чимось... не від світу цього. Або з того світу. Він з Глейвом перекинувся кількома словами — і зник усередині дому. Двері грюкнули за ними.

— Він завжди з ним так говорить? — спитала я когось.
— З ким — з ним? — хихикнула одна з дівчат. — Це взагалі вперше, коли жрець прийшов не на тинг.

Почались балачки. Хтось казав, що в жреця було видіння. Хтось — що він перевіряє кордони. А хтось стверджував, що все через «новеньку з іншого світу» — тобто через мене.

О, яке ж це задоволення — бути в центрі пліток... ага. Майже як в універі. Тільки тут за шепотіннями можуть піти прокляття.

Я вже збиралась прослизнути до своєї кімнати, коли двері їдальні розчахнулись, і один із воїнів звернувся до мене:

— Іномирянко. Вождь наказав, щоб ти з’явилась. Йди за мною.

— Що значить «наказав»? — обурено перепитала я. — А сказати «попросив» вже не в тренді?

Та я все ж пішла. Цікавість виявилась сильнішою за гордість. Поки ми йшли кам’яними коридорами, мої думки носились з шаленою швидкістю. Навіщо я їм здалась? Чому саме зараз? Що відбувається?

Ми зайшли до великої зали, де зазвичай збиралися на тинг. Сьогодні вона була порожня. Точніше — майже: в центрі стояли двоє — Глейв і жрець. Зала була висока, зі стінами, прикрашеними іклами, дерев’яною різьбою. На лавках — шкури. В інтер’єрі — кістки, роги. Освітлення — факели. Світло падало з високих вікон, вкладаючи на підлогу мозаїку тіней.

Глейв виглядав... розгубленим. Його погляд метався між жрецем і мною. А сам жрець усміхався так, ніби знав те, чого не знав більше ніхто.

— Вітаю, дитино моя, — мовив він.

Усередині мене все скривилось. Це «дитино» завжди нагадувало мені спробу завербувати до секти.

— Я прийшов виконати волю богів, — сказав він. — І ви обидва маєте мені в цьому допомогти.

— Секундочку, — перебила я. — А можна трохи конкретніше? Що за воля? І яка допомога?

— Ти й сама повинна це розуміти, — ухильно відповів він.

Глейв насупився ще сильніше.

— Поясніть ясніше. Ми не на уроці.

— Я тут не для балачок. Я прийшов виконати волю вищих. І зроблю це. Зараз.

Він дістав кинджал і темний камінь. Потім попросив нас по черзі вколоти палець і прикласти його до каменя.

— Перепрошую, а навіщо це? Ви що, кров збираєте? Сподіваюсь, без жертвоприношень обійдеться?

— Це стародавній обряд. Просто довіртесь.

З великою неохотою ми підкорилися.

Камінь засвітився дивним світлом, ніби втягнув у себе кров. Тут же моє передпліччя запекло.

Я смикнула рукав — і побачила… мітку. Вигадливу, чорну, ніби витатуйовану магією. Глейв зробив те саме — й у нього мітка була майже така ж.

— Що це за гарх?! — гаркнув він.

— Це... — жрець глянув на нас із доброзичливою важливістю. — Це давній обряд з’єднання. Боги обрали вас одне для одного. Тепер ви — чоловік і дружина.

— Що?! Перепрошую, ЩО?!

І почалося. Хвиля обурення. Глейв кричав, я намагалась перекричати його. Ми вимагали пояснень. Чому не спитали? Чому не можна скасувати? Та хіба так взагалі можна?!

Жрець слухав нас так, ніби ми школярі, невдоволені оцінками.

— Це магія давня, — сказав він. — Вона незворотна. Її мета — не союз сердець, а союз доль. Відтепер ви пов’язані: не зможете розірвати союз. Не зможете бути з іншими. Не зможете бути далеко одне від одного. Будете страждати, поки не з’єднаєтесь. Це дар і прокляття. І ніхто не зможе його зламати.

У мене в голові ніби грюкнули залізні ворота. Я дивилась на Глейва — і не бачила в ньому чоловіка. Лише того, кого втягли в це разом зі мною.

Він схопив мене за підборіддя, очі свердлили мене злістю:

— Ти!..

Але нічого не сказав. Грюкнув дверима — і пішов.

Я стояла приголомшена. Потім повернулась і подалась до своєї кімнати. У голові ще гуло від шоку.

Але там мене чекало ще одне відкриття.

Запах чужих парфумів. І… клапті чогось. Розбиті баночки з подарованими фарбами на підлозі. Я підійшла ближче й зрозуміла — це був мій малюнок. Той самий. Де Глейв у джинсах і футболці. Його було розірвано на шматки.

І тоді я вперше за день відчула справжній гнів. Ні, не на нього. На долю. На богів. На жреця. На цей дивний світ, що все вирішує за тебе.

Але якщо вони думають, що я так просто здамся — вони дуже погано мене знають.