Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 17

Весна на смак — суші

Прокинулася я пізно. Солодко, ліниво, ніби не висипалась усе життя. На той час Наїна, звісно ж, давно вже прокинулася, встигла щось ароматне зварганити й навіть поснідати без мене. Ех, шкода. Я потяглася, знову зарилася в подушки з підступно задоволеною усмішкою — зате виспалася. Це, скажу вам, уже перемога.

Але щойно остаточно отямилася — блаженство поступилося місцем тривозі. Батьки. Мої рідні лишилися в тому світі, де все звичне, де вечірні дзвінки — святе, а відсутність на зв’язку добу — вже тривожний сигнал. Мама, що живе в нашому селі, ніколи не упускала нагоди подзвонити: як її доця там у місті сама? Шапку ношу? А якби не додзвонилася — підняла б на вуха поліцію, сусідів, а може, й сільську газету. Уява в неї — масштабна, епічна.

А я… зникла. Просто зникла. Для них — без сліду. Уявляю, як вона себе з’їдає. Раптом інфаркт? Боже, тільки б ні…

Це тиснуло, як мішок цегли.
А я тим часом товклася навколо цього загадкового рудоволосого чолов’яги, замість бодай трохи наблизитись до відповіді: як я тут опинилася, чому і — головне — як повернутися. Цей світ дедалі більше здавався реальним, але хіба можна отак просто відмовитись від дому?

Я вирішила вийти надвір. Весна нарешті захопила владу — теплий вітер, крапель, перші квіти, наче хтось із відра фарби розлив.

А якщо вже про фарби — я дістала ті самі, подаровані Глейвом. Так-так, його презент.

Спершу я, звісно, здивувалася. З якого дива йому прийшло в голову дарувати мені фарби? Невже сподобався мій ескіз? Захотів уваги? Турботи? У почуття палкої закоханості слабо віриться. Але як би там не було, подарунок був якісний.

Навіть пораділа — бодай щось у цьому світі збігається з моїм.
Умостившись під розлогим деревом, із пергаментом на колінах і палітрою в руках, я довго просто сиділа. Дивилась, вдихала весну, мружилася. І не знала, що малювати. Аж поки з-під пензля раптом не почав з’являтися Він.

Так, той самий. З рудою косою і крижаним поглядом. Тільки чомусь він у мене вийшов в одязі з мого світу — темні джинси, чорна футболка, шкіряна куртка, як із реклами чоловічого парфуму. І виглядав… блін, ну просто як герой глянцю. Сучасний, гарячий, небезпечний.
— Олька б з глузду з’їхала, — пробурмотіла я й захихотіла.

Та вона б точно. Та він би цілий жіночий комітет нашої художки звів із розуму. І бабусь у автобусі. Навіть моя викладачка композиції б відтанула.

Щось ледь болісно клацнуло в грудях. Чомусь думка, що він може зацікавитись іншою — хай Тільдою, хай бабусею з автобуса — була... неприємна. Ну от прям гидка.

Я дозволила собі помріяти. Як би виглядало наше життя, якби він був не середньовічним лордом, а хлопцем із мого району. Ми б зустрічались у кав’ярні, він би дарував мені книги, а я йому — портрети… Та кого я дурю. Він і тут зводить мене з розуму. Вольовий, незалежний, із цим своїм пронизливим поглядом. З ним неможливо розслабитись. І неможливо піти.

Прибрала малюнок у кімнату — час обідати. Скільки можна літати в хмарах?

У їдальні було гамірно. Я зайшла, задумавшись… і, звісно ж, як завжди, не глянувши під ноги, перечепилася об килим. Бац! — і в руках уже не піднос, а здобна паляниця, яка летить просто до чиїхось чобіт. Усі голови повернулись. Я, червоніючи, випросталась і, звісно, не втримала ще один піднос. Друга паляниця полетіла, як ядро, і ледь не збила кубок із напоєм зі столу, за яким сидів… об’єкт моїх мрій.

— Як зворушливо. Художниця вирішила пограти у кеглі? — глузливо озвалася Тільда, її голос залунав над столами.

— Їй би вручити вінець незграбності, — продовжила вона, дивлячись на мене, як на прикру помилку природи. — Або хоча б не пускати до їдальні.

Я, розгублено усміхаючись, спробувала виправдатись:

— Вибачте, я… просто… сьогодні трохи не в собі.

— І кожного дня до того теж? — єхидно уточнила Тільда.

Але Глейв раптом підняв погляд. У його голосі зазвучала сталь:
— Досить, Тільдо.

Вона здригнулася.
— Краще вже розсіяна гостя, ніж та, хто постійно шукає спосіб принизити інших, — продовжив він. — Їж. Або вийди.

У її очах на мить спалахнула лють. Вперше я побачила в ній… страх? Ні, радше — ущемлене марнославство. Вона сіла. Але обличчя стало кам’яним. Вона мені ще покаже. От побачите.

Я сіла — і тут... о, сюрприз! На довгому столі стояв сет суші. Справжнісінький! Ну майже. Ну гаразд, трохи переборщили з соусом, а імбир зробили з вареного брука, але все одно — суші! Навіть додали сік селери в гірчицю, щоб зробити її зеленою, як васабі.

Я захихотіла. Ох, як би бабуся на це подивилася? Вона б сказала: "Сиру рибу нормальні люди не їдять" — і дістала б котлету.

— Що це? — озвався хтось із воїнів.

— Риба… на вареному рисі? — недовірливо перепитав інший.

— А це зелене… воно має палити? — вже сипло спитав третій, тримаючись за рот.

— Мм, незвично, але смачно, — полетіли перші компліменти "пігмейській страві".

— Зізнаюся, — раптом сказав Глейв, — я очікував чогось дивного. Але це… смачно.

Тільда, вирішивши підлизатись, аж защебетала:

— Це неймовірно! Ніколи нічого смачнішого не їла!

— Це моя страва, — вирішила я не тягнути.

— Із мого світу. Рецепт, так би мовити, фірмовий.

Пауза. Усі втупилися в мене. Навіть Тільда прикусила язика.

— Рада, що сподобалось! — сказала я найсолодшим голоском і посміхнулась Тільді.

Вона почервоніла. Вилка в її руках аж заскреготала — я аж іскор чекала. Вона зрозуміла — це був тріумф. Адже щойно в захваті вихваляла конкурентку! Мене.

За кілька хвилин у зал несподівано увійшов воїн охорони:

— Ярл Глейв. Біля воріт — жрець. Каже, прийшов у справі богів.

У залі повисла тиша. Глейв насупився.

— Жрець? Зараз? Без тінгу? Значить, було… видіння? Або…?

Ой, це недобре. Я аж суші впустила.