Читати книгу - "Венді. Факультет світлих., Людмила Черниш"

 - Який би факультет Венді не обрала, вона все одно належатиме до всіх трьох, - заступився за мене Сідрік.

 - А я не збираюся вчитися на одному факультеті з людиною, яка так само спокійно ходитиме до наших ворогів, - обурилася та сама дівчина.

 - З радістю приймемо цю студентку до себе, - тут же зрадів Ларіон.

 - Нехай Венді сама вирішує, де і з ким хоче вчитися. Вона не річ, щоб комусь належати. Тож вгамуй свої амбіції, - король нашого факультету став біля мене.

   Я дивилася то на одного хлопця, то на другого, і обирати зовсім не хотілося. Та я навіть не просилася в цю академію, щоб так через це мучитися і страждати. Я просто хочу дожити до кінця навчального року і повернутися додому, живою і здоровою. А ці двоє зараз намагаються розірвати мене на частини.

   Ось до чого призвела мене дурість і помилка, появою всього однієї карти, яку я впустила з сумки. Але ж якби була більш обережною й уважною, то нічого б цього не сталося. Вчилася б собі далі, навчаючись протистоянню з ворогами в чорній формі.

   І коли вже була готова оголосити, що навчатимуся там, куди й була зарахована одразу ж після прибуття в академію, щось усередині здригнулося, змушуючи завмерти. Це щось відгукувалося про Ларіона чимось хорошим. Немов тільки він зможе мене навчити того, що я маю знати.

   У якийсь момент навіть промайнула думка, що він узагалі єдина людина, з якою в мене в цьому житті не буде ні проблем, ні неприємностей, ні горя. Але як може подарувати щастя той, у кому стільки злості й темряви?

   Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти себе і свої почуття. На губах усе ще горів вогнем його наполегливий поцілунок. З тієї самої миті в мені щось змінилося, щось начебто зламалося, або ж навпаки, полагодилося?

   Моя розгубленість читалася на моєму обличчі. І кожен із хлопців простягнув мені руку. Я мала зробити вибір, або ж його зроблять замість мене. Але як вчинити правильно? Мої ж однокурсники вже налаштовані проти мене і дуже агресивно. Але я-то тут не винна. Я не вибирала для себе таку долю.

 - Ти все життя була моєю, і моєю ж залишишся назавжди, - промовив король ворожого факультету.

   А потім просто схопив мене за руку, і нас одразу ж занурила темрява. Усе це відбувалося немов у сповільненій зйомці. Я пам'ятаю, як стурбовано подивився на мене Сідрік. Як злякалися мої сусідки по кімнаті. І як перекосилися обличчя майже всіх студентів, що сиділи в їдальні.

   Але коли розплющила очі, а темрява розступилася, я усвідомила, що перебуваю в особистій кімнаті Ларіона. Він так само тримав мене за руку, а я немов зачарована, стояла на місці, дивлячись на нього. Але ж було щось у його дотиках знайоме і навіть частково рідне, улюблене, бажане.